41 Розділ

Я лише кивнула, не в силах щось відповісти. Гроші зараз здавалися папером. Справжнє золото було за тими дверима — у куртці, що пахла тютюном.

Я розвернулася і забігла назад у кабінет.

Руслан лежав на підлозі. Його голова була відкинута, обличчя стало білим, як крейда, а на фоні цієї блідості кров із носа здавалася занадто яскравою, занадто страшною.

— Руслане! — я впала перед ним на коліна, хапаючи його за холодні руки. — Рус, прокинься! Будь ласка!

Раптом двері розчахнулися, і всередину влетів Макс. Його очі були дикими. Побачивши Блека на підлозі, він застиг на секунду, а потім миттєво припав до нього, перевіряючи пульс на шиї. 

— Чорт, Блек! Тільки не зараз! — Макс уже тримав телефон біля вуха. — Так, швидку до 12-ї школи! Непритомний, сильна носова кровотеча, проблеми з серцем у анамнезі! Швидше!

— Руслане! — я кликала його, заходячись у плачі, витираючи кров з його губ своїм рукавом. — Блек, чуєш мене?

Макс схопив його за плечі, злегка потрусив. 

— Блек! Отямся, друже! Чуєш? — Макс подивився на мене, і в його погляді я вперше побачила справжній відчай. — Він три дні не спав, Єво. Він не їв, він тільки рив під Марка. Його організм просто здав.

Я притислася лобом до його грудей, намагаючись почути бодай слабкий стукіт серця. — Руслане... — прошепотіла я в саму його шкіру. — Будь ласка, прийди до тями!

***

Сирена швидкої поволі стихала десь за поворотом, залишаючи по собі дзвінку, хворобливу тишу. Я стояла на вологому асфальті шкільного подвір'я, дивлячись на те місце, де щойно стояв реанімобіль. Руки все ще тремтіли, а на рукаві засохла пляма його крові.

Макс стояв поруч, нервово крутячи в пальцях запальничку. Його зазвичай веселе обличчя зараз здавалося постарілим.

— Не знаю, чим ти його зачепила за цей тиждень, — промовив він, не дивлячись на мене, — але він готовий померти за тебе. Що ти зробила з Блеком?

Я підняла на нього повні сліз очі. 

— Навіщо він так? Навіщо лізти на рожон?

Макс нарешті подивився на мене. У його погляді була суміш докору та якогось дивного визнання. 

— Єво, запам’ятай. Йому не можна перевантажуватись. Ні фізично, ні емоційно. Тільки... я тобі нічого не казав. Просто знай, що для нього кожен такий вибух — це крок у прірву.

— Чому? В чому справа?

До нас підбігла Соня, важко дихаючи. Вона обняла мене за плечі, намагаючись зігріти. 

— Що сказав батько цього придурка? — запитала вона, кивнувши в бік воріт, де нещодавно зник «Мерседес». 

— Що займеться сином. Що він більше тут не з’явиться, — відповіла я порожнім голосом. 

— Правильно, давно треба було, — відрізала Соня. — Таких треба ізолювати від нормальних людей.

Я нічого не відповіла. Я розвернулася і повільно пішла назад до школи. Сходи здавалися нескінченними.

Я штовхнула двері нашого класу. Кабінет був порожній — урок уже почався в іншому блоці, і тут панувала тиша, перемішана з пилом, що кружляв у променях сонця. Але я помилилася. За однією з парт у самому кутку сиділа дівчина.

Щойно двері скрипнули, вона повільно обернулася. Її обличчя було мені знайомим — це Крістіна, яка вчора підставила мені підніжку і першою сміялася з фото. Але зараз на її обличчі не було сміху. Тільки отруйна, холодна посмішка.

— Мишо! Ти знову тут? — процідила вона, оглядаючи мій розхристаний вигляд. — Яка іронія. Один поїхав у наручниках батька, інший — на каталці в лікарню. А ти все ще стоїш на ногах. Знаєш, як тебе тепер називають у школі? «Чорна вдова» 10-го «А».

Вона підвелася, повільно почала кружляти навколо мене, наче гієна, що відчула кров. Її голос ставав дедалі вищим і огиднішим, кожен звук різав вуха, як іржаве лезо.

— Я тут на тебе інфу нарила, а ти, виявляється, була щуром у Києві! — вона вигукнула це мені прямо в обличчя, обпалюючи отруйним диханням. — Ось чому ти перевелася. Тут ти теж тепер щур. Не думала, що ти продаєшся... А для мене роздягнешся? Я теж хочу такі фото мати!

Вона зареготала — дико, несамовито, насолоджуючись моїм заціпенінням. Раптом її рука різко злетіла, і я відчула пекучий біль. Один удар по щоці, другий... Голова смикалася в різні боки, а в роті знову з’явився знайомий металевий присмак.

— Роздягайся! — вискнула вона і з силою смикнула за комір моєї сорочки.

Тканина з тріском розійшлася, здерта з мого плеча. Я притиснула сумку до грудей, намагаючись закритися, відчуваючи, як останні краплі сил покидають мене.

— Відчепись, Євтушенко.

Голос Макса пролунав від дверей як постріл. Він стояв у проході, навалившись плечем на одвірок, і в його очах не було й тіні звичних жартів. Тільки холодна зневага.

Крістіна зупинилася, важко дихаючи, і поправила волосся.

— О, Максе! А тобі хіба не цікаво подивитися на «столичну зірку»? — вона кивнула на моє оголене плече.

— Я не займаюся ідіотизмом, — відрізав Макс, роблячи крок усередину класу. Погляд його був настільки важким, що Крістіна мимоволі відступила. — Іди на урок, набирайся розуму. Тобі корисно. Поки я не розповів директору про твої вихідки.

Крістіна презирливо пирхнула, кинула на мене останній сповнений ненависті погляд і, цокаючи підборами, вилетіла з кабінету.

Я стояла посеред класу, тремтячими пальцями намагаючись стягнути краї розірваної сорочки. Величезна куртка Руслана все ще висіла на моєму стільці, і я схопила її, вдягаючи поверх сорочки, наче броню.

— Я додому. — кинула я порожнім голосом, хапаючи сумку. 

— Єво, почекай! — гукнув Макс, але я вже не слухала.

Я вибігла зі школи. Я бігла додому, де на стінах висіли паперові рибки, які ніколи не знають сорому. Вдома я зачинилася у ванній і довго змивала з себе цей день, поки шкіра не почервоніла. А потім, сидячи на підлозі у своїй кімнаті, я знову взяла телефон. 

Що я могла сказати людині, яка через мене зараз лежить під крапельницями?

«Напиши мені, як прокинешся», — це повідомлення здавалося таким крихітним і безпорадним. Натиснула «відправити» і миттєво відклала телефон екраном донизу, наче боячись побачити, що воно так і залишиться «непрочитаним».