40 Розділ

На наступний день Марк ставав сміливішим. Він дозволяв собі вульгарні жарти при всьому класі, обіймав мене за талію і голосно розповідав, як «гарячі штучки повертаються до справжніх чоловіків». Я бачила Блека в їдальні. Він сидів з Максом, щось обговорюючи. Соня спробувала підійти до нього, але він лише коротко кивнув і встав з-за столу.

Я навмисно впустила книжку, коли він проходив повз мою парту. Вона впала прямо йому під ноги. Руслан зупинився. Серце підскочило до горла. Він повільно нахилився, підняв підручник і... мовчки поклав його на вільний край сусідньої парти, навіть не глянувши в мій бік. Це ігнорування боліло сильніше за будь-який крик. Він дивився крізь мене, наче я була порожнім місцем, привидом минулого.

На третій день напруга досягла піку. Марк був роздратований — він не міг дозвонитися до батька, а його картки не спрацювали в кав’ярні. Він затягнув мене в тупиковий коридор біля спортзалу, де пахло старими матами й пилом.

— Ти щось розказала Соньці? Чи твій байкер бігав скаржитися? Чому мій старий заблокував рахунки?! — він штовхнув мене до стіни так, що я боляче вдарилася ліктем. 

— Я нічого не знаю, Марку! Я була з тобою весь час! — я намагалася вирватися, але він перехопив мої зап’ястя.

Його обличчя перекосилося від люті. 

— Ти брешеш! Ви всі тут змовилися! — і він замахнувся. Удар прийшовся по щоці. Світ на мить згас, залишивши лише гострий біль і присмак заліза в роті. Я впала на коліна, притиснувши руку до обличчя.

— Досить! — цей голос не був криком, це був рик.

З темряви коридору вилетів Блек. Він не став нічого з’ясовувати. Одним потужним рухом він відкинув Марка від мене, вгативши його в залізні шафки. Звук удару металу об метал змусив мене здригнутися. Руслан бив холодно, професійно, вкладаючи в кожен рух усю ту лють, яку збирав ці три дні.

— Я ж казав тобі... не наближатися, — прохрипів Блек, заносячи кулак над закривавленим обличчям Марка.

— Марку! — раптом пролунав інший голос. Важкий, владний.

У коридор зайшов чоловік, якого я бачила лише на фото в соцмережах Марка. Його батько. Він виглядав не просто сердитим — він був розгніваний до нестями. 

— Тату! Подивися, що він зробив! — заскиглив Марк, намагаючись підвестися.

Батько підійшов до сина, але замість допомоги він подивився на нього з такою відразою, що той замовк. 

— Ти — ганьба, Марку. Одягайся і йди до машини. Ти їдеш звідси назавжди. Мені вистачило того, що мені показав і розповів цей хлопець, — він кивнув на Руслана. — Твій шантаж, твої брудні ігри... Ти знищив репутацію сім’ї за один тиждень.

Я відчула, як ноги стають ватяними. Руслан... він не просто ігнорував мене. Він ці три дні витратив на те, щоб знайти доступ до його батька і передати докази.

Коли Марк, зацьковано озираючись, побрів слідом за батьком, я інстинктивно зробила крок вперед і сховалася за спину Руслана. Я вчепилася пальцями в його чорну футболку, ховаючи обличчя між його лопатками. Він був гарячим, його тіло тремтіло від напруги, але він не відштовхнув мене.

— Рус... — прошепотіла я.

Раптом він хитнувся. Я відчула, як він важко сперся на стіну. З його носа знову потекла кров, густа й темна. Він закинув голову назад, важко дихаючи.

— Ти... ти зробив це, — я заглянула йому в обличчя, витираючи сльози. 

— Я не міг дозволити тобі... стати такою, як вони, Малявочко, — він ледь помітно посміхнувся розбитими губами, але його очі почали закочуватися. 

Батько Марка стояв біля вікна, вдивляючись у шкільне подвір’я, де його водій чекав біля машини. Коли я вийшла, він розвернувся. На його обличчі не було й сліду тієї холодної зверхності, яку я бачила в Марка. Тільки глибока, втомлена гіркота чоловіка, чий світ щойно розвалився.

— Розкажіть мені, будь ласка, що сталося, — тихо попросив він. — Я хочу почути правду. Не ту, яку мені «продав» син, а справжню.

Я вдихнула холодне повітря коридору, намагаючись вгамувати тремтіння рук. 

— Я зустрічалася з Марком у Києві, — почала я, і кожне слово давалося з болем. — Але все змінилося. Почався булінг, і Марк... він не просто був причетний, він очолив це. Він зробив брудні фотографії проти моєї волі. Він використовував їх як ланцюг, щоб тримати мене біля себе. Коли я переїхала сюди, я думала, що це кінець. Але він знайшов мене. Він шантажував мене, покалічив моїх друзів. А три дні тому... він злив фото в шкільний чат. 

Чоловік заплющив очі. Здавалося, він постарів на десять років за цю хвилину. Його плечі опустилися. 

— Мені немає виправдання, — промовив він глухо. — Я занадто багато працював і занадто мало дивився, на що перетворюється мій син. Я гадав, що даю йому можливості, а я давав йому безкарність.

Він дістав із внутрішньої кишені чекову книжку, але потім прибрав її назад, наче злякавшись власного жесту. 

— Гроші не повернуть вам спокою, Єво. Але я хочу запропонувати допомогу вашій родині. Будь-яка сума на лікування, переїзд, навчання... що завгодно. Тільки б не суд. Не тому, що я боюся за нього — він заслуговує на покарання. Але тому, що я не хочу, щоб ваше ім’я знову тягали по заголовках. Я обіцяю, я розберуся з цим. Він більше ніколи не з’явиться у вашому житті. Слово чоловіка.