38 Розділ

— Так! — я вперлася руками в його груди, відчуваючи, як під курткою несамовито калатає його серце. — Я не дозволю його бити. Перестань! Руслане, подумай, що буде з тобою! Тобі не можна в тюрму.

— Мені начхати! — вигукнув він, але враз замовк.

Я побачила, як він різко зблід. З його носа повільно потекла тонка цівка крові, яскраво-червона в холодному світлі фари. Блек судорожно втягнув повітря і закинув голову назад, намагаючись зупинити кровотечу, але його тіло почало ледь помітно тремтіти.

— Що, уже здихаєш? — підколов Марк за моєю спиною, відчувши свою перевагу. 

— Дивись, Єво, твій лицар виявився бракованим. 

— Що з тобою? — я з жахом дивилася на Руслана. — Ти йому носа розбив, Марку?

Марк не відповів. Він грубо схопив мене за руку, висмикуючи з-під захисту Блека, і повів у сторону, до виїзду з заправки. Він дістав телефон і швидко набрав номер: 

— Машину мені на об'їзну, стара АЗС. Швидко.

Через лічені хвилини із темряви випірнув чорний «Мерседес». Світло його фар засліпило нас, роблячи силует Руслана, який усе ще стояв біля байка з закинутою головою, зовсім примарним.

— Марку, відвези мене додому. Будь ласка, — я заговорила швидко, відчуваючи, як накочує нудота. — Я погано себе почуваю. 

— До мене поїдемо, — відрізав він, відчиняючи дверцята. 

— Ні, мене мама чекає... якщо я не повернуся, вона викличе поліцію. Будь ласка, Марку.

Він на мить замислився, розглядаючи моє бліде обличчя. 

— Добре. Але завтра щоб у школі була поруч зі мною. Без фокусів.

— Марку, будь ласка, не чіпай їх... — я кивнула в бік Соні та Руслана. — Не чіпай моїх друзів. Це буде останнє моє прохання. 

— А що, ти до мене повернешся? — він примружився, насолоджуючись моєю поразкою.

Я глянула на Руслана. Він нарешті опустив голову, втираючи кров рукавом, і його погляд зустрівся з моїм. У ньому було стільки розпачу, що я ледь не зламалася. Але я знала: це єдиний спосіб врятувати його.

— Так, — вимовила я, і кожне слово було наче цвях у труну. — Я зроблю все, що ти захочеш. Тільки не чіпай їх.

Марк задоволено хмикнув і штовхнув мене на заднє сидіння машини. Я бачила у вікно, як Соня підбігла до Руслана, як він намагався вирватися, щоб кинутися слідом, але сили покидали його.

Автомобіль рушив, розрізаючи ніч. Я сиділа в дорогому шкіряному салоні, загорнута в куртку Блека, і розуміла, що тільки що добровільно повернулася в пекло.

Коли машина нарешті зупинилася біля мого будинку, тиша в салоні стала воістину загрозливою.

— Приїхали, кохана, — процідив Марк.

Він різко притягнув мене до себе за потилицю і впився в губи грубим, власницьким поцілунком. Я відчула металевий присмак крові з його розбитої губи. Його рука по-хазяйськи ковзнула під куртку Руслана, змушуючи мене здригнутися від огиди.

— Не чіпай мене! — я з силою відштовхнула його руки, дихаючи часто й переривчасто.

— О, зубки показуєш? — Марк оскалився, і в світлі приладової панелі його очі блиснули чимось божевільним. — Щур... Маленький, наляканий щур. Нагадати Київ?

Він знову спробував продовжити поцілунок, наче хотів затаврувати мене перед розставанням. Я з останніх сил відштовхнула його плече, смикнула ручку дверей і вискочила на нічне повітря. Щойно я опинилася на тротуарі, «Мерседес» з виском шин зірвався з місця, залишивши по собі лише запах паленої гуми та приниження.

Я стояла кілька секунд, обхопивши себе руками, намагаючись вгамувати тремтіння. Треба було повертатися, поки мама нічого не помітила.

Завдяки плющу піднятися було навіть легше, ніж спуститися — адреналін випалював втому. Я обережно залізла у вікно, зачинила його і впала на підлогу прямо в куртці. У кімнаті панувала тиша, перервана лише слабким шелестом паперових рибок.

Я зняла важку шкіряну куртку Блека. Вона все ще тримала тепло його тіла, але тепер вона здавалася мені непосильним тягарем. Тремтячими пальцями я намацала на ліжку телефон. Екран спалахнув, засліплюючи мене: двадцять пропущених від Руслана, кілька від Соні й останнє повідомлення, яке змусило серце стиснутися від болю.

«З головою не дружиш зовсім?!» — світилося на екрані.

Я сіла біля підвіконня, дивлячись на порожню вулицю. Я знала, що він зараз десь там, злий, розбитий, ненавидить мене.

Тихий рокіт мотора розірвав нічну тишу нашої вулиці. Я припала до підвіконня, ховаючись за фіранкою. У світлі ліхтаря було видно, як Блек пригальмував біля будинку Соні, почекав, поки вона зайде, а потім повільно під’їхав до мого вікна.

Він не глушив двигун. Просто зупинився, наче вагався — поїхати чи залишитися. Руслан зняв шолом і, як і в той вечір, коли все тільки починалося, звичним жестом розпатлав своє волосся. Він підняв голову і втупився прямо в моє вікно. Навіть через скло я відчувала його погляд — обпікаючий, повний німого запитання і люті.

Пальці нестерпно тремтіли, коли я розблокувала телефон. Кожне натискання на клавіші віддавалося болем у грудях.

«Все нормально, я закінчила цю гру», — відправила я.