37 Розділ

— «Просто пожартував»? А Руслан побіг його шукати, щоб подякувати за жарт?

Я заплющила очі. Брехати ставало дедалі важче. В голові досі стояв образ Руслана в масці клоуна. Він просто згниє за ґратами через такого покидька, як Марк.

— Софіє, — я глянула на подругу, і вона зрозуміла мене без слів. — Дай мені мій телефон.

Я дочекалася, поки мама вийде на кухню, щоб набрати мені води, і миттєво схопила мобільний. Соня витягла з кишені свій. 

— Макс надіслав геолокацію п’ять хвилин тому, — шепнула вона. — Це стара покинута заправка на виїзді з міста. Там часто збираються байкери, але зараз там порожньо. Руслан поїхав туди. І він там не один.

— Марк поїхав за ним? — моє серце пропустило удар. — Навпаки. 

Мама повернулася рівно за п’ять хвилин, як і обіцяла. Я змусила себе сидіти рівно, хоча всередині все тремтіло, а стіни кімнати все ще намагалися пливти перед очима. Взяла склянку з її рук і випила воду дрібними ковтками, намагаючись виграти час.

— Тоді добре, — я зітхнула, складаючи руки на грудях. — Завтра я заповню всі бланки. І в школі особисто поговорю з цими обома бовдурами. Якщо це дійде до директора, їх можуть просто виключити. Ти розумієш це?

Соня, справжня подруга, миттєво вловила мою хвилю і вжилася в роль.

— Ну так а я тобі про що! — підхопила вона, поправляючи рюкзак. — Лягай поспи, Єв. Я ввечері скину всі конспекти, потім разом до контрольної підготуємося. Не переживай ти так, вчителька теж не хоче скандалу.

Соня перевела погляд на мою маму, додавши в голос турботливих ноток: 

— Думаю, їй зараз справді треба поспати. Давайте не будемо її чіпати хоча б до завтра, хай організм відновиться після такого стресу.

Мама пом’якшала. Вона підійшла, ніжно чмокнула мене в лоб і погладила по волоссю. 

— Добре, Ягідко. Якщо що — я внизу, на кухні. Клич, якщо щось знадобиться. 

— Добре, мамо, — прошепотіла я.

Щойно двері за ними зачинилися і голоси стихли десь на першому поверсі, я зіскочила з ліжка. Слабкість нікуди не зникла, але адреналін виявився сильнішим. Я озирнулася. Шафа з куртками була внизу, а часу — обмаль. Єдиний теплий одяг, що лежав прямо під рукою, — мої нові кеди та важка шкіряна куртка Блека, яку він так і залишив на стільці.

Я натягнула куртку. Вона була величезною, пахла ним, і чомусь саме цей запах додав мені впевненості. Підійшла до вікна й обережно відчинила його. Холодне повітря вдарило в обличчя, остаточно приводячи до тями.

Вилізти на дах веранди було справою кількох секунд. Далі — складніше. Стіна будинку була густо вкрита старим плющем, який вився по спеціальних решітках. Ідеально. Чіпляючись пальцями за міцні стебла, я спустилася вниз, намагаючись не шуміти.

За хвилину я вже стояла в тіні за поворотом нашого будинку. Коли Соня нарешті вийшла за хвіртку, вдаючи, що йде додому, я різко випірнула з темряви і затягнула її в затишний куток між кущами.

— Налякала! — скрикнула вона, ледь не впустивши телефон. — Ти як тут?! 

— Через вікно, — відрізала я, застібаючи куртку Блека до самого підборіддя. — Таксі, викликай! Швидше!

Машина під’їхала за пару хвилин, ми швидко досягли місця призначення і вилетіли з таксі, не чекаючи повної зупинки. Світло від фари байка Руслана різало темряву, вихоплюючи дві постаті, що зчепилися в тісному, лютому вузлі.

— Марку! Відпусти його! — мій крик відлунив від порожніх бетонних стін.

Вони розійшлися, важко дихаючи. Марк витер розбиту губу, а Руслан стискав кулаки так, що суглоби біліли. Блек виглядав як звір, якого заганяли в кут, але він усе ще був готовий кинутися в останній бій.

— О, Єво, якраз вчасно, — прохрипів Марк, поправляючи розірваний світшот. — Твій захисник трохи не розрахував сили. Але давай спростимо гру: або ти зараз ідеш зі мною, або я роблю один дзвінок батькові. Завтра твій Блек буде гнити за ґратами відділка за напад і погрози. Ти ж знаєш, моєму старому це нічого не коштуватиме.

Я зробила крок вперед. Важка куртка Руслана тиснула мені на плечі, нагадуючи, чию сторону я обрала. 

— Нащо я тобі, Марку? — мій голос тремтів, але я не відводила погляд. — Ти ж бачиш, що я тебе ненавиджу. Навіщо тобі ця ілюзія? 

— Як це «нащо»? — він щиро здивувався, і ця його манія налякала мене більше за побої. — Бо ти — моя. Я не звик віддавати те, що належить мені.

— Я подзвоню в поліцію! — крикнула Соня, виставляючи телефон як зброю. 

— Дзвони, — Марк гидко посміхнувся. — Тоді ще одна фотка полетить у чат. Тільки ця вже буде... «гарнішою». Більш відвертою. Якраз для директорського столу.

— Тільки спробуй, покидьок! — Руслан замахнувся, його очі налилися кров’ю.

Я миттєво кинулася між ними. Я розвернулася спиною до Марка, закриваючи його собою від удару Руслана. 

— Ти захищаєш його? — голос Блека був сповнений такого болю й нерозуміння, що мені захотілося вмерти на місці.