36 Розділ

Я відчувала холодний метал на своїх зап’ястях — ланцюги міцно прикували мене до важкого залізного стільця. Кожен рух відгукувався різким болем, але я продовжувала смикатися, поки не почула цей звук.

Скрегіт. Глухий, важкий звук металу об бетон. Попереду, з напівтемряви, повільно виходила постать. На хлопцеві була яскрава, потворна маска клоуна з вічно застиглою кривавою посмішкою. У руках він стискав алюмінієву бейсбольну биту, якою повільно водив по підлозі. Від цього звуку мурашки пробігали по шкірі, а серце, здавалося, от-от розірветься.

— Тобі подобається наша галерея, кохана? — пролунав голос Марка з-під маски. Він реготав — хрипко, божевільно.

Я озирнулася. Навколо мене, на іржавих дротах, висіли сотні фотографій. Одне й те саме фото. Та сама кімната, те саме соромливе заціпеніння. Вони кружляли навколо мене, наче паперові стерв'ятники.

— Руслане! Руслане, допоможи мені! — закричала я, зриваючи голос. Я вірила, що він прийде, що він врятує мене. Він же обіцяв.

Клоун зупинився прямо переді мною. Сміх припинився. Він повільно підняв руки і потягнув за край маски. 

— Ти справді кликала мене, Малявко?

Маска впала на бетон. Під нею був не Марк. На мене дивилися холодні, карі очі Руслана. Його обличчя було кам'яним, а на брові з виголеною полоскою білів той самий пластир. 

— Рус... Руслан? — видихнула я, відчуваючи, як крижаний жах сковує легені.

Він замахнувся і щосили вдарив битою в живіт. Я здригнулася всім тілом і різко розплющила очі.

Біла стеля. Знайомі паперові рибки тихо погойдувалися в повітрі, але тепер вони не здавалися океаном — вони були просто папером. Майже жовтогаряче світло заходу довгими смугами відбивалося на стінах, фарбуючи кімнату в тривожні кольори вечора.

У горлі пересохло так, ніби я ковтнула піску. Я повільно повернула голову. На краю ліжка сиділа мама, її обличчя було блідим, а очі — червоними від сліз. Поруч, на стільці, стиснувши мою руку, сиділа Софія.

— Вона прокинулася! Вона розплющила очі! — прошепотіла Соня, і в її голосі було стільки полегшення, що мені стало боляче.

— Слава Богу... Єво, Ягідко, ти як? — мама приклала холодну долоню до мого лоба.

Голова вибухнула тупим болем, щойно я спробувала підвестися. Разом із болем прийшли спогади. Школа. Класний чат. Підніжка Крістіни. Сміх хлопців. І фото... те саме фото, яке тепер бачило вся школа.

— Скільки я спала? — мій голос був ледь чутним хрипом. Я шукала очима в кімнаті ще когось, але там були тільки вони.

— Кілька годин, — відповіла Соня, обмінявшись швидким поглядом із моєю мамою. — Тебе привіз... — вона затнулася. — Блек приніс тебе додому на руках. Він був сам не свій, Єв.

Я згадала свій сон. Обличчя Руслана під маскою клоуна. Його холодний погляд. 

— Де він? — запитала я, відчуваючи, як серце знову починає калатати. — Де Руслан?

Мама опустила очі й почала нервово розправляти ковдру. 

— Він пішов, щойно переконався, що ти в порядку. Сказав, що має закінчити якісь справи в школі. Єво... директор дзвонив. У школі стався страшний скандал. Кажуть, Руслан... він зробив щось жахливе з тим хлопцем, Марком.

— Де він? — я намагалася спертися на лікті, але світ знову хитнувся. 

— Марк? 

— Ні... Руслан! Де він?

Мама і Соня перезирнулися. В очах подруги я прочитала справжній страх.

— Ми не знаємо, Єв, — тихо відповіла Соня, міцніше стискаючи мою руку. — Він пропав. У школі його сьогодні більше не було. Мені дзвонив Макс... сказав, що намагається його вирахувати, але Руслан скидає виклики.

Соня нахилилася ближче, так, щоб мама не чула, але голос її все одно тремтів: 

— Макс каже, що Блек некерований у такому стані. Одного разу він відправив цілу шайку хлопців у лікарню через якусь дрібницю... А цього разу... Єво, Макс боїться, що він може його вбити.

Я різко підхопилася на ліжку, ігноруючи нудоту й дзвін у вухах. 

— Я маю йти! Я маю його знайти!

В нього будуть великі проблеми з батьком Марка, і з самим Марком. 

— Куди?! — мама силоміць вклала мене назад на подушки, притиснувши плечі до матраца. — Ти ледь очі розплющила! У тебе обличчя біле, як крейда! Що взагалі відбувається?

Вона перевела погляд на Соню, а потім знову на мене. В її очах читалося те саме материнське відчуття, яке неможливо обманути. — Софіє, ти мені щось не розказала? Чому цей хлопець, Руслан, має когось вбивати? Хто такий Марк?

Соня розгублено замотала головою, дивлячись у підлогу. Їй було важко брехати моїй мамі. 

— Та ні... просто в школі деякі проблеми... — пробурмотіла вона. — Розбірки підліткові.

— «Проблеми»?! — мама ледь не кричала. — Моя дитина лежить без тями, додому її приносить на руках хлопець, а ви кажете — «проблеми»?!

— Мам, заспокойся, — я перехопила її руку, намагаючись надати голосу впевненості. — Я знепритомніла через перенавантаження. Ти ж знаєш, я останнім часом майже не спала через навчання. Марк — це просто однокласник. Він просто невдало пожартував. Я як учасник студентського парламенту маю розібратись.

Мама дивилася на мене довгим, недовірливим поглядом. Вона хотіла вірити, але картинка не складалася.