35 Розділ

— Довга історія... Він не знає слова «ні». 

— Розкажи! — вимагала вона, але я лише похитала головою. 

— Потім. 

Ми зайшли в клас і швидко всілися за нашу другу парту. Соня не вгамовувалася, вона свердлила мене поглядом, чекаючи на подробиці. 

— Ну! Розказуй! 

— Та нічого особливого, — я намагалася, щоб мій голос не тремтів. — Коли ми переїжджали, я його кинула. Просто обірвала все. А він... він хворий покидьок, Сонь. Він переслідує мене. Він не змирився.

У кабінет зайшов Блек. Він не сів на своє місце, а зупинився біля стіни, схрестивши руки на грудях. Його погляд був прикутий до дверей. Я обернулася до нього, шукаючи підтримки, і Руслан коротко, ледь помітно кивнув. «Я тут. Я бачу».

Раптом двері відчинилися, і зайшла наша класна керівниця. Вона сяяла, наче виграла в лотерею. 

— Діти, у вас сьогодні новенький! Дуже приємно, що наша школа притягує таких талановитих учнів із самої столиці. Заходь, Марку.

У кабінет повільно, впевненою ходою зайшов він. На ньому був ідеально випрасуваний світлий світшот, дорогий годинник на зап'ясті й та сама фірмова посмішка «золотого хлопчика», на яку колись купилася і я.

— Який красень! — мимоволі ахнула Соня поруч зі мною, розглядаючи його ідеальне обличчя. 

— Це мій колишній, — холодно кинула я.

Соня миттєво змінилася в обличчі. Вона ще раз глянула на Марка, помітила, як він хижо примружився, дивлячись прямо на мене, і як у нього смикнувся кутик губи. 

— Фу, урод, — одразу виправилася вона, з відразою відвернувшись до підручника.

Марк обвів клас поглядом. Він затримався на мені на кілька секунд — у цьому погляді було стільки власницького холоду, що мені захотілося втягнути голову в плечі. Потім він перевів погляд на Руслана. Блек навіть не поворухнувся, але повітря в класі, здавалося, затріщало від напруги.

— Сідай на вільне місце, Марку.

Я відчула, як потилицю обпекло холодом. Він сів ззаду. Я чула, як він викладає на стіл свій телефон, як рипить його стілець.

— Скучила? — почула я його низький шепіт за спиною. 

Я відчула, як Блек на іншому кінці класу відштовхнувся від стіни. Повітря в класі миттєво стало густим і гарячим. Руслан насунувся, як грозова хмара. Коли його долоні з глухим гуркотом впали на стіл перед Марком, аж підскочили підручники.

— Це моє місце. Звали, — голос Блека прозвучав настільки низько й загрозливо, що в класі запала мертва тиша. Навіть вчителька застигла біля дошки з крейдою в руках.

Марк, який ще секунду тому самовпевнено посміхався мені в потилицю, зблід, але спробував втримати обличчя: 

— Тебе тут не було, коли я прийшов, — він підняв підборіддя, намагаючись не здригнутися перед Русланом. 

— Так само і підеш.

Руслан не став чекати другої відповіді. Його рука різко смикнула Марка за комір світшота, піднімаючи його зі стільця, наче порожню коробку. Марк не встиг навіть обуритися, як Блек одним потужним рухом відправив його вбік, до проходу.

Наступної секунди Руслан змахнув зі столу все, що Марк встиг там розкласти. Зошити, ручка і новий телефон полетіли на підлогу з характерним тріском. Телефон ковзнув по лінолеуму і врізався в ніжку сусідньої парти.

— Дебіли, — прошепотіла Соня, ховаючи обличчя за розворотом підручника, але в її очах я побачила справжній захват.

Блек спокійно, наче нічого не сталося, опустився на своє місце за моєю спиною. Він протягнув кулак убік, і Макс, що сидів поруч, з фірмовим вишкіром «стукнувся» з ним у відповідь. Перемога була швидкою і принизливою.

Марк стояв у проході, намагаючись обтрусити свій ідеальний світшот. Його обличчя перекосило від люті, він глянув на свій телефон, що лежав екраном донизу, але підняти його при всіх явно не дозволяла гордість.

— Марку, сядь на інше вільне місце! — нарешті подала голос вчителька, хоча голос її злегка тремтів. Вона знала, що з Блеком краще не сперечатися, коли він у такому настрої.

Марк кинув на мене останній погляд — такий отруйний, що в мене заніміли пальці. Він сів на останню парту біля вікна, але я відчувала: це лише розминка.

Тиша в класі вибухнула десятками синхронних вібрацій. Цей звук був схожий на дзижчання рою комах, які готуються до атаки. Я бачила, як однокласники один за одним опускали очі в екрани, а потім повільно, з якоюсь огидною цікавістю, повертали голови в мій бік.

Соня штовхнула мене ліктем. Її рука тремтіла. 

— Єв... тут... — вона протягнула мені свій телефон.

На екрані, у нашому класному чаті, висіло фото. Воно було зернисте, зроблене в напівтемряві моєї колишньої кімнати в Києві. Я сиділа на ліжку, обхопивши коліна, а на мені була лише нижня білизна, яку він сам мені колись подарував. Тіні падали так, що обличчя було видно чітко — розгублене, зацьковане, зовсім не таке, як зараз. Підпис під фото був коротким: «Гаряча штучка розкриває таланти. Хто наступний?»

Клас вибухнув перешіптуванням. Хлопці почали гигикати, хтось відверто тикав у мене пальцем. Світ навколо почав розмиватися, перетворюючись на суцільну пляму сорому. Я відчула, як горло стиснув спазм.

Я вскочила зі стільця. Він з гуркотом повалився, перериваючи пояснення вчительки. 

— Що сталося? Єво! — вигукнула Юлія Ярославівна, впустивши крейду. — Мілевська!

Я не чула її. Я бачила лише задоволений оскал Марка на останній парті. Я кинулася до дверей, але Крістіна в останній момент виставила ногу. Я не встигла зреагувати — перечепилася і зі всього маху полетіла на підлогу. Клас вибухнув реготом.

— Придурок! — почула я розлючений крик Соні, а потім звук важкого удару підручником об чиюсь голову.

Я підхопилася, не відчуваючи болю в забитому коліні, і вискочила з кабінету. Коридори школи здавалися нескінченними лабіринтами. За спиною почулися швидкі кроки — Соня вибігла слідом. Вона наздогнала мене біля роздягалень і міцно, майже до болю, обійняла.

— Там нічого не видно, все добре! Єво, чуєш? Нічого не видно, просто тіні! — кричала вона, намагаючись перебити мої ридання.