33 Розділ

Я лежав нерухомо, боячись навіть дихнути занадто голосно. Синій «океан» у її кімнаті продовжував жити своїм життям, а паперові рибки ліниво плавали під стелею, кидаючи тіні на її обличчя. Моя долоня все ще лежала на її очах, і я відчував, як тремтять її вії, поки вона остаточно не провалилася в сон.

Я дивився на Єву і не міг відвести погляд. У цій тиші, без колючих слів і захисних масок, вона здавалася зовсім крихкою. Мені вперше за довгий час хотілося просто лишитися тут. Не летіти нічним містом, не копатися в залізі в гаражі, а просто сидіти поруч.

— Що ти зі мною зробила, Малявка? — подумав я, відчуваючи дивний тягар у грудях. — Як так вийшло? Що це за безглузда прив’язаність? Чи це вже вона... закоханість?

Я обережно прибрав руку. Вона не поворухнулася. Я повільно встав із ліжка, відчуваючи, як затерпла спина, але мені було байдуже. Хотілося поцілувати її. Справді, в губи. Я завмер, дивлячись на її сонні вуста. Подумав раз. Подумав двічі. На третій — пересилив себе. Це було б занадто. Не зараз. Не тоді, коли вона така беззахисна.

Я повільно нахилився і лише невагомо торкнувся губами її лоба. Шкіра була прохолодною і ніжною.

— Вісім місяців — це мало насправді... — прошепотів я в порожнечу кімнати. Цифри всередині мене знову почали свій зворотний відлік, і від цього стало майже фізично боляче.

Я підійшов до її робочого столу. Серед ескізів та олівців знайшов чистий аркуш паперу і швидко розмашистим почерком написав: «Чекаю о 7:30 біля дому. Тільки спробуй запізнитися, Малявко. Русь».

Повернувшись до ліжка, я побачив, що вона здригнулася від нічного холоду. Я обережно, намагаючись не розбудити, підхопив її на руки. Вона була легкою, наче ті паперові рибки під стелею. Я переклав її зручніше і вкрив ковдрою до самого підборіддя.

Вже біля виходу мій погляд зачепився за ведмедиків, що рівною шеренгою стояли на комоді. Дитячі іграшки в кімнаті дівчини, яка сьогодні коліном вирубила маніяка. Я мимоволі всміхнувся. Взяв свою куртку, яку дав їй вдень, збирався забрати з собою... але зупинився. Подумав секунду і повісив її назад. Нехай залишається. 

Я вийшов із кімнати, намагаючись не рипіти мостинами. На кухні мене зустріла її мама. Вона виглядала втомленою, але очі світилися якоюсь добротою, від якої мені стало ніяково.

— Вона заснула, — тихо сказав я, зупинившись у дверях. — Тому далі навчання не йде. Математика почекає. До побачення, Наталіє Богданівно.

— До побачення, — вона тепло всміхнулася, проводжаючи мене до дверей. — Приходь ще, Русь. Тобі завжди тут раді.

Я на мить затримався на порозі. «Русь». Чорт, звучить так, ніби я справді частина якоїсь нормальної сім’ї.

— Прийду, — пообіцяв я.

Я вийшов у ніч, пройшов кілометр, завів байк і дав по газах так, що ревіння мотора розігнало тишу всієї вулиці. Мені треба було вивітрити з голови запах її волосся і цей синій «океан», бо завтра мені знадобляться холодні руки й дуже твереза голова. 

Я заглушив двигун біля під'їзду, але в голові все ще гуло ревіння мотора. Піднявся на поверх, намагаючись ступати тихо, але щойно повернув ключ, світло в коридорі різануло по очах. Мама не спала. Вона сиділа на кухні, чекаючи на мене.

— Де був, Руслане? — її голос звучав втомлено, з тими самими нотками тривоги, які я терпіти не міг, бо знав — вона має на це право.

— В гаражі, — кинув я, не дивлячись на неї. — Треба було підкрутити байк, щось ланцюг розбовтався.

Я хотів швидко проскочити у свою кімнату, але вона підійшла ближче. Світло від лампи впало прямо на моє обличчя. Мама завмерла.

— А з обличчям що? — її голос здригнувся. — Руслане!

— Тихіше, Дашка спить. 

Вона миттєво опинилася поруч і взяла моє обличчя в долоні. Її пальці були теплими і пахли домашнім затишком — зовсім як у мами Єви. Вона обережно повернула мою голову до світла, роздивляючись пластир і припухлу щоку.

— З ким ти знову зчепився? Сину, ти ж обіцяв...

Я різко, але обережно висмикнув обличчя з її рук. Мені було нестерпно бачити цей страх у її очах.

— Мам... все добре, — я відступив на крок у тінь коридору. — Просто невдало ключ зірвався, вдарився об раму. Нічого страшного.

— Ключ так не б’є, я ж не маленька, — вона склала руки на грудях, і я бачив, як у неї тремтить підборіддя.

— Я пішов спати, — відрізав я, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. — Завтра рано йду. Треба бути в школі раніше.