32 Розділ

Руслан на мить завмер, дивлячись у стелю, а потім повільно відвернув голову в мій бік і більше не відвертав, а ковзав по всьому обличчю. Його голос став іншим — тихішим і позбавленим тієї жартівливої впевненості, яка була хвилину тому.

— Ну, добре. Слухай таку, — почав він, і я відчула, як пальці на його руці, що лежала поруч, ледь помітно напружилися. — Жив-був хлопець. Звичайний такий, нічого особливого. І от одного разу він дізнається, що йому залишилося жити зовсім небагато. Половина року, може, трохи більше. Він просто не знав, що йому робити. Розумієш? Весь світ навколо біжить, люди сваряться через дрібниці, купують нові речі, а він стоїть посеред цього натовпу і розуміє, що він уже... не з ними.

Я завмерла, прислухаючись до кожного його слова. Сині рибки над нами тепер здавалися примарними свідками цієї дивної сповіді.

— Це ти про кого? — запитала я, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. 

— Це я тобі один роман переказав. 

— Не читала такий? 

— Ні... Як називається? 

— Не пам'ятаю, Макс дав почитати, — кинув він занадто швидко. — Так ось, уяви собі. Щоб ти зробила, якби тобі залишилося жити пів року, як і тому хлопцю?

Він дивився на мене в упор, чекаючи відповіді. В його погляді було щось таке гостре й одночасно вразливе, що мені захотілося взяти його за руку і нікуди не відпускати.

— Я не знаю, — чесно відповіла я, ковтаючи клубок у горлі. — Мабуть, я б перестала боятися. Перестала б ховатися від Марка цього світу, перестала б переживати через те, що скажуть інші. Я б просто... хотіла бути з тими, хто мені дорогий. І дивитися на океан.

Я помовчала секунду і додала: 

— А той хлопець... він знайшов те, що шукав?

Руслан ледь помітно всміхнувся, але ця посмішка не торкнулася його очей. 

— Я не знаю, мені книжка здалась не цікавою. я не дочитав.

Він раптом підвівся на лікті, нависаючи над моїм обличчям.

— Пів року — це дуже багато, Єво. Можна встигнути закохатися, пожити, побачити світ. Пів року — це достатньо, щоб встигнути стати щасливим, — тихо додав він, знову вмощуючись поруч. — Навіть якщо це щастя буде коротким, як спалах сірника.

— Я б хотіла побачити справжній океан, — прошепотіла я, не відкриваючи очей. — Той, де вода темна, майже чорна, і де не видно іншого берега. Кажуть, там відчуваєш, яка ти маленька, і всі твої проблеми стають просто піщинками.

— Океан — це круто, — відгукнувся Блек. — Але я б краще поїхав туди, де гори впираються в небо. Знаєш, такі гострі скелі, де повітря таке холодне, що аж легені ріже. Там ти не маленька. Там ти — єдина жива історія серед вічного каміння. Я б хотів проїхати серпантином на самому краю прірви. Щоб тільки я, ревіння мотора і цей вітер.

— А як же плани? Ну, знаєш... робота, навчання, будинок? — запитала я, відчуваючи, як ковдра стає дедалі теплішою.

— Плани — це пастки, Малявко. Ми будуємо їх, щоб не було так страшно дивитися в завтра. Я не хочу планувати життя на десять років наперед. Я хочу знати, що я робитиму завтра вранці. Наприклад, я точно знаю, що заберу тебе зі школи, і ми поїдемо кудись, разом з Максом і Сонею. Це мій єдиний план, і він мені подобається.

— А мрії? У тебе ж має бути мрія. Щось велике.

— Мрія... — він на мить замислився, і я почула, як він повільно видихнув. — Напевно, я б хотів побудувати щось свій власний байк. З нуля. Кожну деталь перебрати своїми руками. А ще... забудь.

— Я не маю мрії.

— Подумай, — впевнено сказав Руслан. — Затрв розкажеш.

Ми ще довго розмовляли. Про те, що в Одесі найтепліші ночі, про те, що запах моря — це запах волі, і про те, що іноді випадкові люди стають ближчими за тих, кого знав роками. Він розповідав про деталі двигунів, які співають, коли їх правильно налаштувати, а я — про кольори, які бачу, коли заплющую очі.

— Ти вже зовсім спиш, Малявочка, — промовив він. Його голос тепер здавався частиною мого сну.

— Ще ні... — збрехала я, хоча повіки були наче налиті свинцем.

— Спи. 

Я відчула, як його велика, гаряча долоня повільно опустилася на моє обличчя, м'яко закриваючи мої очі. Темрява стала абсолютною і напрочуд спокійною.