30 Розділ

— Ти виглядаєш мило, — я підійшла ближче. — І, до речі, ти непогано справляєшся з аксіомами.

Він перехопив мою руку, яка тягнулась, щоб прибрати пилинку з волосся, його пальці все ще були трохи вологими, але хватка була міцною і теплою. 

— Тільки заради тебе, Малявко. Але якщо хтось у школі дізнається, що Блек чистив картоплю під диктовку мами... тобі доведеться мене переховувати все життя.

— Ну що, майстер-клас триває? — усміхнулася мама, заходячи на кухню.

— Мам, давай я вже дочищу, а то ми до ранку не поїмо, — я забрала у Блека ніж. — Руслане, ти краще лампочку вкрути в коридорі, вона вчора перегоріла. Покажи клас.

Блек аж видихнув з полегшенням і підскочив з табуретки. 

— О, це я можу! Це набагато простіше, ніж картопля, — він розправив плечі. 

Ми вийшли в коридор. Я дала йому нову лампочку. Руслан підійшов до плафона, встав на на носочки.

— Раз плюнути. У мене в гаражі вищі.

— То ви, Руслане, в гаражі живете? — мама притулилася до одвірка, спостерігаючи за цим шоу. — Ні, я там... ну, працюю. Мотоцикли лагоджу, — він почав крутити лампочку, але через свої великі руки ніяк не міг влучити в патрон. 

— Зараз я її... оп!

Раптом світло яскраво спалахнуло прямо йому в очі. Блек від несподіванки смикнувся, втратив рівновагу і ледь не завалився на вішалку з куртками. 

— Є! Працює! — вигукнув він, кліпаючи очима.

— Ну, справжній господар, — мама схвально кивнула. — Тільки плафон тепер трохи криво висить.

— А батьки ваші чим займаються? Не сварять, що ви вечорами по однокласницях математику вчите?

Руслан на мить застиг з виделкою в руці. Подивився на мене, потім на маму.

 — Батько в іншому місті працює. А мама... вона не сварить. Вона рада, коли я чимось корисним зайнятий. Наприклад, лампочками.

— Це добре, — мама зітхнула. — А то зараз молодь така пішла... Он, Єві з Києва якийсь хлопець постійно дзвонив, нерви тріпав. Добре, що хоч тут, в Одесі, спокійніше.

Я ледь не вдавилася компотом. Руслан повільно повернув голову в мій бік, і в його очах знову промайнув той холодний вогник, який він приберіг для Марка. Але при мамі він лише спокійно сказав: 

— Не хвилюйтеся, Наталіє Богданівно. В Одесі ми чужих не любимо, якщо вони зі своїми правилами лізуть. Тут у Єви все буде добре. Я простежу.

Мама розчулилася від цих слів. А я під столом непомітно стиснула його коліно, що він скривився.

Наступні сорок хвилин перетворилися на справжнє випробування для витримки Руслана. Він поводився напрочуд виховано: сидів рівно, не розставляв лікті, а на кожне мамине зауваження реагував стриманим «так, звісно» або «цілком згоден». Було видно, як він намагається приховати свою звичну різкість, щоб справити гарне враження.

Мама ж, відчувши в ньому вдячного слухача, розквітла. Вона почала з користі клітковини, а закінчила детальним аналізом того, чому домашня картопля — це джерело калію, а магазинна — «суцільний крохмаль і розчарування».

— Ось ти, Русю, — мама так легко скоротила його ім'я, що я ледь не впустила ніж, — ти ж хлопець міцний, одразу видно, що за здоров’ям стежиш. Скажи мені, ви з Євою в їдальні хоч салати берете? Чи тільки ті булочки синтетичні жуєте?

Руслан на мить заціпенів. Почути від сторонньої людини «Русь» було для нього явно чимось за межами реальності. Він кинув на мене швидкий погляд, благаючи про допомогу, але я лише закусила губу, продовжуючи чистити овочі.

— Е-е... Наталіє Богданівно, я... стараюся брати овочі, — витиснув він із себе, намагаючись не здригнутися, коли мама дружньо поплескала його по плечу.

— Ой, та я бачу! Молодець, Русіку, — мама вже зовсім освоїлася. — Організм — це як двигун. Ти ж майстер, ти розумієш. Якісне пальне — довга поїздка. А якщо їсти що попало, то й акумулятор сяде раніше терміну.

Руслан виховано кивнув, хоча я бачила, як у нього ледь помітно сіпнулося око від цього «Русіка». 

— Це дуже точне порівняння, — серйозно відповів він. — Я обов’язково перегляну свій раціон. Калій... це важливо.

Я в цей час активно працювала товкачкою, намагаючись заглушити свій сміх звуком ударів об каструлю. Коли пюре стало ідеально повітряним, я розклала його по тарілках, додавши кожному по величезній, соковитій відбивній.

— Ну все, розмови вбік, — скомандувала я, ставлячи тарілки на стіл. — Вечеря готова.

Ми сіли до столу. У кухні нарешті стало тихо, якщо не рахувати маминих періодичних коментарів про те, що «в цій відбивній якраз правильна кількість білка для росту м'язів». Руслан їв дуже акуратно, демонструючи манери, яких я від нього взагалі не очікувала.

— Дуже смачно, — сказав він, відкладаючи прибори після того, як тарілка спорожніла. — Дякую вам, Наталіє Богданівно. Це була... пізнавальна вечеря. У всіх сенсах.

— На здоров’я, Русіку! — мама задоволено відкинулася на стільці. — Приходь частіше. А то Єва в мене вічно в своїх малюнках та книгах, забуває, що людині треба і поспілкуватися, і картоплі поїсти.

Я відчула, як мої щоки стають пунцовими. Руслан глянув на мене, і в його очах промайнув хитрий вогник — він явно збирався згадати мені цього «Русіка» за першої ж нагоди.

— Ну що, діти, — мама підвелася, збираючи посуд. — Ви ситі, лампочка горить, картоплю обговорили. Тепер марш нагору, до логарифмів. А я піду відпочину.

Ми встали. Руслан ще раз ввічливо подякував, і ми попрямували до сходів. Тільки-но ми опинилися в коридорі, поза зоною видимості мами, він нахилився до мого вуха і прошепотів: 

— Русік? Серйозно, Мілевська? Якщо ти хоч раз мене так назвеш у школі — я особисто заколочу тебе в бітон.

— Тобі ж пасує, — я хихикнула, штовхаючи його в бік своєї кімнати.