27 Розділ

Удар був такої сили, що Руслан склався навпіл. Він впав на коліна, хапаючи ротом порожнечу, намагаючись зробити хоча б один вдих. Його руки впиралися в асфальт, пальці здирали шкіру об каміння, а з горла виривався лише хрипкий кашель.

— Дивись на нього, Єво, — Марк грубо схопив мене за волосся, змушуючи дивитися на приниженого Блека. — Оце твій захисник?

Марк плюнув у бік Руслана і смикнув мене на себе, піднімаючи з землі. 

— Ходімо. У нас попереду довга розмова про твою поведінку.

Я обернулася, дивлячись на Руслана. Він усе ще був на колінах, його голова була опущена, а плечі здригалися від кашлю. Він намагався підвестися, його пальці шукали опору, але Марк уже тягнув мене геть.

Ми йшли до машини, і я відчувала, як Марк стискає моє зап’ястя, наче власність. Руслан за спиною все ще намагався вдихнути, його хрип розрізав тишу скверу.

— Давай швидку викличемо? — голос мій тремтів. — Марк, він же... він не в порядку. 

— Обійдеться, — кинув він, навіть не озирнувшись. — Сам винен.

І тут, крізь шум крові у вухах, я почула ледь чутне, хрипке: 

— Вуха...

Це був голос Руслана. Одне коротке слово, як команда. Я миттєво згадала: тато вчив, що різкий удар обома долонями по вушних раковинах викликає шок і дезорієнтацію. Не чекаючи ні секунди, я розвернулася і з усієї сили вгатила Марка обома руками по вухах.

Він зойкнув, схопився за голову і впав на коліна, втративши рівновагу. Я не стала дивитися на нього. Я кинулася до Руслана, допомагаючи йому підвестися.

— Ти як? — я заглядала в його очі, намагаючись зрозуміти, чи може він дихати. 

— Нормально... — він виплюнув кров і важко сперся на моє плече. — Бувало й гірше, малявочка. 

— Ідем. Я допоможу.

Я швидко вихопила телефон, викликала швидку на цю вулицю, для Марка, щоб його просто забрали звідси, і, підтримуючи Руслана за талію, повела його до свого дому. Він ішов важко, але впевнено.

Коли ми нарешті зайшли всередину, я посадила його на великий м'який диван у вітальні. Підняла з підлоги його шкірянку, яку Марк скинув під час нашої сварки, і поклала поруч із ним. 

— Вибач... прихопила, — пробурмотіла я. 

— Нічого, — він відкинувся на спинку, спостерігаючи за кожним моїм рухом.

Я принесла аптечку. Сіла на підлогу біля його ніг і взяла його праву руку у свої. Кісточки пальців були збиті в кров — він бив Марка сильно. Я почала обережно промивати рани антисептиком. Мої пальці, холодні від пережитого страху, торкалися його гарячої шкіри. Це був дивний контраст: він такий великий і сильний, але зараз дозволяв мені доглядати за собою.

Я відчувала його погляд на своєму обличчі. Він не дивився на руки, не дивився на аптечку. Він дивився тільки на мене — прямо, не відриваючись, ніби намагався розгледіти щось.

— Тобі цікаво? — запитала я, не піднімаючи голови. Я мала на увазі все: Київ, Марка, фотографії. 

— Ні, — відрізав він, все так само дивлячись мені в очі. 

— Чому дивишся тоді? 

— Не можна?

Я мимоволі трохи стиснула його руку. Вийшло само собою. 

— Де твоя кімната? — раптом запитав він. 

— На другому поверсі. Хочеш подивитись? 

— Треба оглянути місце злочину, — він спробував усміхнутися, але це вийшло криво через розбиту губу.

Я нарешті підняла на нього погляд. Наші руки так і залишилися сплетеними — моя маленька долоня тримала його кулак. Ми завмерли, забувши про вату та антисептик.

— Невдалий жарт, — прошепотіла я. — Але ти можеш піднятись. Хочеш чаю? 

Ми сиділи так близько, що я бачила кожну золотаву цятку в його очах. Я продовжувала тримати його руку, хоча рани вже були оброблені. 

— Я не п'ю чай, — сказав він, не зводячи з мене погляду. — Мені таке не подобається.

Я опустила очі на його збиті кісточки. 

— Солодке, що подобається іншим, не подобається тобі? — тихо запитала я, проводячи великим пальцем по його шкірі.