26 Розділ

— Ти не зрозумів питання, клоуне, — процідив Блек, дивлячись прямо в очі Марку. — Я спитав: хто ти такий і якого ти її чіпаєш?

Руслан стояв нерухомо, як скеля, хоча я відчувала, як від нього виходить майже фізичне тепло люті. Він не поспішав махати кулаками — він вивчав супротивника, як професійний мисливець.

— Він мене переслідує, — мій голос тремтів, я вчепилася в рукав куртки Блека. — Приїхав з Києва... це мій колишній.

Марк істерично хмикнув, переводячи погляд з мене на Руслана. 

— А, то це ти був у неї вдома? — виплюнув він, мружачись від сонця. 

— Я не був у неї, — спокійно відповів Блек. — Який нормальний хлопець завалиться до дівчини додому без запрошення? 

— Твоя куртка у неї в кімнаті на стільці. 

— Так. Я знаю. Сьогодні я сам дав їй куртку. Ще питання будуть?

Марк раптом вибухнув. Його обличчя почервоніло, він почав розмахувати руками: 

— Ти взагалі знаєш, хто вона?! Вона лише приїхала, ти не знаєш її справжню! А я знаю! Вона — остання, з ким треба спілкуватися. Вона сміття, зрозумів? З нею можна робити все, що хочеш. Хочеш, покажу? Щоб ти зрозумів, з ким зв'язався!

Блек навіть не кліпнув. Я відчула, як світ рушиться. 

— Не треба, Марк, ні! — я спробувала вирватися, але Марк грубо штовхнув мене назад.

Руслан миттєво зреагував, підхоплюючи мене за лікоть, а потім розвернувся до Марка, і його очі перетворилися на дві крижані щілини. 

— Ще раз ти, ідіоте, торкнешся її — я тобі шию зламаю.

Але Марк уже гарячково тицяв пальцями в екран телефону. 

— Дивись! Дивись на свою «принцесу»!

Він розвернув екран. На фотографії я сиділа на підлозі, загнана в кут, без одягу, відчайдушно намагаючись прикритися руками. Мої очі на фото були червоними від сліз і сповненими такого жаху, який неможливо зіграти. Блек лише на мить глянув на екран і одразу різко відвів погляд, ніби побачив щось болісне.

— Звідки у тебе це фото? — голос Руслана став схожим на скрегіт металу. 

— У мене ціла галерея таких! — переможно вигукнув Марк.

Блек не дав йому договорити. Його кулак врізався Марку точно в щелепу. Звук був такий, ніби зламалася суха гілка. Марк відлетів на асфальт, випустивши телефон. Руслан підхопив гаджет раніше, ніж той торкнувся землі.

Він почав швидко гортати галерею. На знімках були моменти, які я хотіла викреслити з пам'яті: Марк тримає мене за волосся, Марк знімає мене, коли я сплю, десятки принизливих кадрів, зроблених нишком або силою.

— Віддай! Не дивись! — я в паніці схопила його за руку, намагаючись забрати телефон. Блек м’яко, але непохитно забрав його назад. 

— Це ти не дивись, — тихо сказав він.

Він підняв руку і з розмаху кинув телефон об бетонний бордюр. Скло розлетілося на дрібні друзки. Руслан не зупинився — він наступив на апарат важким мотоциклетним черевиком і почав вдавлювати його в землю, поки від гаджета не залишилося місиво з пластику та мікросхем.

Марк, тримаючись за закривавлене обличчя, спробував підвестися. 

— Ти... ти знаєш, скільки він коштує?! Мій батько тебе...

Руслан не дав йому закінчити. Він схопив Марка за комір сорочки, підняв, як ганчірку, і притиснув до найближчого дерева. Перший удар прийшов у живіт, змусивши Марка скластися навпіл. Другий — короткий, професійний хук — відправив його назад на землю. 

— В Одесі за таке море забирає назавжди, — процідив Руслан, нависаючи над Марком, який уже просто скиглив у пилу. — Якщо я ще раз побачу твою пику ближче, ніж за кілометр від неї — ти поїдеш додому в коробці. Ти мене почув?

Марк щось нерозбірливо прохрипів, випльовуючи кров. Блек розвернувся до мене. 

Марк діяв як загнаний звір — підло й нишком. Тільки-но Руслан зробив крок до мене, Марк підхопився з землі й зі спини стрибнув на нього. Він вчепився мертвою хваткою, затягуючи лікоть на шиї Блека в задушливому прийомі. Руслан не очікував такої підступності, він намагався перехопити руки нападника, але Марк тиснув усією вагою, перекриваючи йому кисень.

— Марк! Марк, ні! Лиши його! — закричала я, кидаючись до них, але Марк лише дужче стиснув замок на шиї Руслана. Обличчя Блека почало багровіти, він хрипів, намагаючись відірвати пальці маніяка від свого горла.

— Підеш зі мною?! — проричав Марк мені в обличчя, дивлячись божевільними очима. — Кажи, підеш чи я зламаю йому кадик прямо зараз?!

Я бачила, як пальці Руслана судомно стиснули передпліччя Марка, він до останнього намагався боротися, але зашморг затягувався надто швидко.

— Так! Так, піду! Відпусти його, Марку, будь ласка! — я впала на коліна поруч, хапаючи Марка за руки. — Я зроблю все, що схочеш, тільки не чіпай його!

— Скажи йому правду! — Марк нахилився нижче до вуха Блека, продовжуючи душити. — Скажи йому…

Я подивилася на Руслана. Його погляд, затуманений нестачею повітря, був прикутий до мене. У ньому не було страху за себе — лише дикий біль від того, що він бачив мою покірність перед цим монстром.

— Ні, пусти його! — я ридала, закриваючи обличчя руками. — Я не буду більше тікати. Я не буду з ним спілкуватися. Обіцяю! Тільки не вбивай його...

Марк задоволено вишкірився. Він різко розтиснув руки, звільняючи шию Блека, але не встиг той зробити й ковтка повітря, як Марк із силою вбив коліно йому в сонячне сплетіння.