20 Розділ

— Ти просто вампір! Тобі приносить задоволення доводити людей до сказу?

— Тільки тебе, — він підмигнув. — Ти так смішно хмуриш брови, ніби намагаєшся вирахувати траєкторію польоту цегли мені в голову.

— Я не вираховую, я вже її візуалізую! Все, іди лісом. Я за нас сама можу постояти без твоїх послуг.

— Вчорашні лікті й порвані штани кажуть про інше, — Руслан раптом став трохи серйознішим, хоча бісики в очах нікуди не зникли. — Ти можеш скільки завгодно кидатися словами, але кулаки Крістіни словами не зупиниш. Так що змирися, Малявко. Сьогодні ти під моїм крилом.

— Твоє «крило» більше схоже на шкіряну куртку з запахом неприємностей! — я тицьнула пальцем йому в груди.

— Малявка, розслабся. 

— Я розслаблена! — майже крикнула я, хоча мої кулаки були стиснуті так, що костяшки побіліли.

— Ага, бачу. Ти зараз лопнеш від власної «розслабленості». Слухай, якщо ти так будеш напружуватися, у тебе зморшки з'являться раніше, ніж ти отримаєш атестат. І хто тоді буде цитувати містера Дарсі?

— Тобі не здається, що ти занадто багато розмовляєш для хулігана? Тобі за сценарієм треба похмуро мовчати і бити людей, а не працювати моїм психологом.

— У мене сьогодні вихідний від похмурості, — він випрямився і поправив рюкзак. — І взагалі, я рятую твій день. Якби не я, ти б зараз витирала соплі в туалеті.

— Я б не витирала соплі! Я б... я б її переспорила!

— Угу, звісно. Крістіна дуже любить «переспорювати» людей за допомогою манікюру. Коротше, йди на урок, Дарсі. І не намагайся сьогодні знову вбити свій велосипед.

— Це був нещасний випадок!

— Це була карма за твій довгий язик, — кинув він уже на ходу, розвертаючись до сходів. — Побачимося на перерві, Малявка. Дивись під ноги, а не на заходи сонця!

Я лише безсило тупнула ногою, дивлячись йому в спину. 

— Пень! — крикнула я, але він лише підняв руку, не озираючись, показуючи жест «окей».

— Єво... — Соня, яка весь цей час стояла поруч, як заніміла, нарешті відмерла. — Ви щойно... ви щойно фліртували чи намагалися спровокувати війну? Бо я не зовсім зрозуміла.

— Я коли-небудь вб’ю його! Ходімо, а то запізнимося.

Ми зайшли до класу під гучне гудіння однокласників. Тільки-но встигли розкласти речі, як Класна керівничка, Юлія Ярославівна, суворо постукала ручкою по столу.

— Так, діти, заспокоїлися. Перевіряємо домашнє завдання. Є такі, хто не зробив?

У класі запала тиша. Навіть Левицький перестав клацати ручкою. Ніхто не підняв руки.

— Чудово. Тоді... Мілевська, до дошки, — вчителька глянула на мене поверх окулярів.

Я зітхнула, відсунула стілець і почала пробиратися між рядами. Якраз у цей момент двері кабінету відчинилися, і на порозі з’явився Блек.

— Вибачте за запізнення, — буркнув він, навіть не намагаючись виглядати винним.

Ми опинилися в одному вузькому проході. Я вперто виставила підборіддя, точно знаючи, що не поступлюся йому дорогою — нехай обходить, Пень такий. Але доля мала інші плани: я зачепилася носком кросівка за лямку чийогось рюкзака, що необачно висунувся з-під парти.

Світ хитнувся. Я вже заплющила очі, готуючись зустрітися головою з гострим кутом сусідньої парти, але удару не було. Руслан блискавично зреагував: він перехопив мене однією рукою за талію, а іншу підклав прямо під мою потилицю, захищаючи від зіткнення з меблями.

— Я ж казав: під ноги дивися, Малявко, — прошепотів він, поки ми на кілька секунд завмерли в такому положенні.

Він повільно поставив мене на ноги, але не відійшов одразу. Нахилившись до самого вуха, так що я відчула його дихання, він додав: 

— Чи я настільки привабливий, що ти вирішила впасти мені в обійми прямо посеред уроку?

Він зухвало обійшов мене, прямуючи до свого місця, а я, намагаючись втихомирити шалене серцебиття, нарешті дійшла до дошки. Але здаватися просто так я не збиралася.

— Юліє Ярославівно, — я обернулася до вчительки з максимально невинним виглядом. — Вибачте, я не дуже розумію цю тему, оскільки я новенька. Насправді я вчора попросила допомоги у Руслана з домашнім... Може, він відповість? Я поки не готова, а він мені так гарно все пояснював.

У класі прокотився гучний шепіт. Левицький аж рота роззявив.