19 Розділ

Ранок зустрів мене важкою головою та липким відчуттям тривоги. Коли ми зустрілися з Сонею біля воріт школи, я намагалася приховати синці під пудрою.

— Що з губою? — перелякано спитала подруга.

— Так так, з шафою вчора вночі привіталась.

Ми тільки-но переступили поріг вестибюля, як повітря навколо наелектризувалося. Крістіна, ніби спеціально вичікувала за колоною, випливла нам назустріч. Її обличчя перекосило від злорадної посмішки, коли вона побачила мій пластир на коліні та припухлу губу.

Вона різко підскочила до мене, майже впритул, ігноруючи Соню.

— Ну що, Миша! — процідила вона, задиристо піднімаючи підборіддя. — Як спалося? Сподіваюся, ти зробила правильні висновки після нашої вчорашньої прогулянки?

Я вже відкрила рот, щоб щось відповісти, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі, але не встигла вимовити ні слова.

Раптом важка рука в чорній шкірі впевнено лягла мені на плече. Я здригнулася, але знайомий запах дощу та моря миттєво підказав, хто це. Блек з’явився нізвідки, наче тінь. Він став за моєю спиною, високий і незворушний, створюючи навколо нас із Сонею невидимий купол безпеки.

— Що за шум, а бійки немає? — ліниво промовив Руслан, дивлячись на Крістіну зверху вниз.

Крістіна миттєво змінилася в обличчі. Її впевненість кудись випарувалася, вона навіть зробила пів кроку назад, розгублено кліпаючи очима.

— Блек? Ти що тут... — вона завагалася, перекладаючи погляд з його руки на моєму плечі на моє обличчя. — Ми просто розмовляємо.

— Ви вже вчора «порозмовляли», — відрізав він, і в його голосі пролунав метал. — Тепер слухай уважно, Кріс. Оці дві, — він злегка стиснув моє плече, — тепер під моїм особистим наглядом. Якщо я побачу хоч один кислий погляд у їхній бік, або якщо на них з’явиться бодай одна нова подряпина... — він зробив паузу, і в коридорі, здавалося, стало холодніше. — Я забуду про те, що ти дівчинка. Зрозуміла?

Крістіна ковтнула повітря, її щоки спалахнули плямами. Подружки за її спиною почали кудись раптово випаровуватися, вдаючи, що розглядають розклад уроків.

— Ти серйозно? Через цю новеньку? — голос Крістіни здригнувся від образи й нерозуміння.

— Я не люблю повторювати двічі, — кинув Руслан, ігноруючи її питання. — Дуй на урок.

Крістіна розвернулася на своїх високих підборах і, не сказавши більше ні слова, майже побігла геть. Я відчула, як напруга в моєму тілі почала спадати, але рука Блека все ще залишалася на моєму плечі.

— Дихай, Малявка, — тихо прошепотів він мені в саму потилицю. — А то зараз у непритомність упадеш прямо тут. Я тебе нести не буду.

Я обернулася до нього, намагаючись повернути собі бойовий настрій. — Я не збиралася падати в непритомність. І прибери руку, ти мені куртку помнеш.

Він хмикнув, прибираючи руку, але не відходячи. 

— Ну звісно. Гордість понад усе, Дарсі. Попрасуєш свою куртку, — він хмикнув, нарешті прибираючи руку, але й не думаючи відходити ні на сантиметр.

— По-перше, я Елізабет, якщо ми вже перейшли на літературні асоціації, — я розвернулася до нього, вперши руки в боки. — А по-друге, ти зараз сам будеш свою куртку прасувати, якщо не перестанеш дихати мені в потилицю. У тебе що, навігатор збився? Зоопарк в іншій стороні.

— Ой, вибачте, Ваша Величносте, — Руслан картинно вклонився, ледь не зачепивши головою мій ніс. — Я просто перевіряв, чи не випали у тебе останні мізки після вчорашнього. Але бачу, що язиката кобра на місці, значить, жити будеш. Запрошую до свого вальєра, заживо тебе зжеру.

— Мої мізки набагато цінніші за твої м'язи, Блек. Від того, що ти вибив двері, ти не став професором. Ти просто став хлопцем, який заборгував школі за нові петлі.

— Хто б казав про борги! — він примружився, нахиляючись до мого обличчя. — Я зараз працюю твоїм безкоштовним бодігардом. Знаєш, скільки коштують послуги спеціаліста мого рівня?

— Думаю, пачка сухариків і подяка від завгоспа — це твоя стеля.

— Дуже смішно. Наступного разу, коли Євтушенко захоче зробити тобі нову зачіску, я просто стану поруч із попкорном і буду коментувати процес. «О, дивіться, Малявочку знову намагаються запхати в смітник, який епічний кадр!».

— Ти... ти просто нестерпний! — я закипала, але десь у глибині душі відчувала, що цей словесний пінг-понг мене дивно заспокоює. — І взагалі, перестань мене називати так!

— Малявкою? Тобі підходить! — він видав коротке сміховинне «ха», задоволений моїм обуренням.

— Нічого мені не підходить! Я всього на пів голови нижча за тебе... ну, може на голову... але це не дає тобі права поводитися так, ніби я з дитячого садка втекла!

— Ой, вибачте, — Руслан картинно приклав руку до серця. — Скільки вам рочків, пані Мілевська? П’ять з половиною? Тобі купити розмальовку, щоб ти не сумувала на математиці?

— Купи собі словник, Блек! Може, знайдеш там слова, довші за два склади. Хоча, навіщо тобі? Твій словниковий запас закінчується на «дай», «відійди» і «малявка».

— Мій словниковий запас ідеально збалансований для спілкування з такими складними екземплярами, як ти, — він нахилився трохи ближче, так що я знову відчула аромат його парфумів. — Ти ж у нас «столична штучка». З тобою треба або на «ви», або просто дражнити, поки з вух пара не піде. Другий варіант мені подобається більше.