18 Розділ

— Алло, Соф? — тихо запитала я, коли почулися гудки. — Ти як? Почуваєшся краще?

— Єво! — її голос звучав трохи охрипло, мабуть, вона теж нещодавно плакала. — Вже нормально... Мама напоїла мене заспокійливим, я пів вечора проспала. Віктор Павлович дзвонив батькам, сказав, що розбереться з Крістіною. Але мені все одно страшно завтра йти в школу.

Я зітхнула, розглядаючи пластир на своєму коліні. 

— Не бійся. Вони більше тебе не чіпнуть. Я... я про це подбала.

— В якому сенсі? — Соня насторожилася. — Ти щось зробила?

— Скажімо так, я знайшла нам дуже специфічного охоронця. Я домовилася з Блеком. Він зробить так, щоб вони не чіплялися до нас.

На тому кінці запала тиша. 

— Ти шантажувала Руслана Чорного?! Єво, ти при своєму розумі? Він же небезпечний!

— Він допоміг мені сьогодні доїхати додому, — я прикусила губу, відчуваючи присмак металу на місці рани. — І навіть допоміг обробити рани. Він дивний, зухвалий, бісячий, але... здається, він тримає слово. Принаймні три місяці ми в безпеці.

— Три місяці? Чому саме три? — Соня перепитала те саме, що мучило й мене.

— Не знаю. Він не сказав. Але пообіцяв, що Крістіна до нас і близько не підійде. Тож завтра йдемо в школу разом, з високо піднятою головою. Добре?

— Добре, — невпевнено відповіла вона. — А ти... ти сама як? 

— Так, все добре! — Я не стала говорити про Євтушенко.

Ми проговорили ще хвилин двадцять про всякі дрібниці: про нову тему з літератури, про те, що Макс Левицький — теж той ще екземпляр. Коли я поклала слухавку, у вікно вже заглядала глибока одеська ніч.

Я підійшла до вікна й подивилася на вулицю. Дощ остаточно припинився, і в калюжах відбивалися вогні ліхтарів. Я дістала свій блокнот і написала лише одну фразу:

"В Одесі навіть шторм може стати твоїм захистом, якщо знайти до нього підхід."

Різкий звук дзвінка змусив мене здригнутися так, що чай ледь не виплеснувся з горнятка. Екран телефону світився холодним білим світлом. Невідомий номер.

Серце чомусь забилося швидше, передчуваючи щось недобре. Я провела пальцем по екрану.

— Алло? — голос прозвучав тихіше, ніж я хотіла.

— Ну, привіт, Єво! — пролунав на тому кінці знайомий голос, від якого в мене всередині все миттєво заціпеніло. Цей тон, ця манера розтягувати слова... По шкірі пробіг мороз, значно холодніший за весняний дощ.

— Марк? — видихнула я, відчуваючи, як пальці холонуть.

— Я вже думав, не впізнаєш.

Я не стала слухати далі. Просто натиснула на червону кнопку, розриваючи зв'язок. Повітря в кімнаті раптом стало замало. Тільки не він. Тільки не зараз. Телефон знову завібрував у руці. Той самий номер. Він не збирався зупинятися.

— Ні... — прошепотіла я і затиснула кнопку живлення, поки екран остаточно не згас.

Я відкинула телефон на інший край ліжка, наче це була отруйна змія. Весь вечірній затишок розлетівся на шматки. Знову він. 

Я залізла під ковдру з головою, намагаючись стиснутися в маленький комочок. Мені хотілося сховатися від усього світу: від Крістіни з її погрозами, від дивного Блека з його умовами, і особливо — від голосу Марка, який досі відлунював у моїх вухах.

Закутавшись так щільно, що залишилася лише маленька щілина для повітря, я заплющила очі. Сон прийшов не одразу, але він був єдиним порятунком. У темряві під ковдрою я нарешті провалилася в забуття, сподіваючись, що завтрашній день принесе хоч якісь відповіді, а не нові проблеми.