17 Розділ

Він кивнув на велосипед і, не чекаючи заперечень, впевнено вхопився за кермо й сів на сидіння. Я розгублено завмерла. Він збирався везти мене аж додому?

— Ну? Чого чекаєш? Дощ не закінчиться, поки ти на мене витріщаєшся, — кинув він через плече.

Я незграбно примостилася позаду, на багажнику. Велосипед під його вагою злегка просів, але Руслан тримав його рівно, наче це був важкий байк.

— Тримайся, — коротко кинув він, перехопивши мої долоні й кладучи їх собі на пояс.

Я відчула під пальцями цупку тканину його шкіряної куртки й тверді, напружені м’язи. Це було так дивно — ще десять хвилин тому ми готові були повбивати одне одного, а зараз я сиджу за його спиною, ховаючись від дощу. Я не дуже міцно схопилася, ледь торкаючись його боків кінчиками пальців.

— Якщо звалишся на першому ж повороті — назад не повернуся, — попередив він і різко натиснув на педалі.

Ми рушили крізь парк. Дощ сік у обличчя, але спина Руслана надійно закривала мене від вітру. Він їхав швидко, впевнено оминаючи калюжі, а я сиділа, втиснувши підборіддя в комір своєї мокрої кофти, і намагалася не думати про те, як це виглядає з боку.

— Куди їхати, Малявка? — крикнув він, коли ми виїхали на дорогу.

— Прямо, потім біля великої сосни направо, — пробурмотіла я, мимоволі стиснувши пальці на його поясі трохи міцніше, коли велосипед підскочив на вибоїні.

Дощ вщух, залишивши по собі лише запах мокрого асфальту та важкі краплі на листі дерев. Хмари трохи розійшлися, і вечірнє повітря стало прозорим.

— Дощ закінчився! — вигукнула я, мимоволі всміхнувшись і підставивши обличчя свіжому вітру. 

— Вражає твоя спостережливість, — кинув він, не повертаючи голови, але в його голосі почулася ледь помітна усмішка.

Я не стрималася й стукнула його кулаком по спині. 

— Ой, замовкни вже.

Ми заїхали в мій район, де вздовж доріг тягнулися паркани приватних будинків і пахло квітами після зливи. Руслан пригальмував, впевнено тримаючи рівновагу. 

— Де? — коротко запитав він. 

— Дім із червоним дахом, — я вказала пальцем уперед.

Ми притормозили біля хвіртки. Я злізла з багажника, відчуваючи, як затерплі ноги нарешті торкнулися землі. 

— А ти де живеш? — запитала я, поправляючи рюкзак. 

— Поруч, тут недалеко, — відповів він, теж злізаючи з велосипеда.

Я простягнула руку до керма. 

— Куди поставити? 

— Я сама завезу. 

— Ще раз ти скажеш «я сама»... — Блек перехопив кермо, не даючи мені забрати транспорт. — Ти ж дівчина. Я не дозволю дівчині тягати велосипеди. Думай трохи.

Він мовчки завіз його на подвір’я, поставив під навіс і повернувся до хвіртки. 

— Бувай, — сказала я, переступаючи поріг. 

— Давай, до завтра, — відгукнувся він, зупинившись. Його погляд ковзнув по моєму мокрому одягу та здертих ліктях. — Посуши волосся і випий чаю.

Я пирхнула, намагаючись приховати дивне тепло, що розлилося всередині.

 — Я просила захищати в школі, а не вдавати з себе піклувального батька.

Руслан нічого не відповів. Він просто завмер, не відводячи погляду. Він дивився на мене якось... надто серйозно, ніби намагався запам’ятати мій образ у світлі вечірніх ліхтарів, які щойно загорілися. Він дивився на мою розбиту губу, мою впертість і те, як я тремтіла від холоду, але продовжувала тримати голову високо. У його очах на мить промайнуло щось схоже на повагу, змішану з небезпечним інтересом.

А потім він різко розвернувся, застебнув свою шкіряну куртку до самого верху й розмашистим кроком пішов у сутінки, навіть не озирнувшись.

я зайшла в дім, тихо зачинивши двері, я притулилася до них спиною. У домі панувала тиша, перервана лише мірним цоканням годинника у вітальні. Мами не було — напевно, знову затрималася на роботі. Зараз це було мені на руку: не хотілося вигадувати чергову казку про те, як я «невдало впала з велосипеда».

Я зняла мокрий одяг і кинула його прямо в пральну машину. Тіло гуло, кожне садно пекло, але гарячий душ трохи привів мене до тями. Загорнувшись у теплий об’ємний худі, я заварила собі міцний чай — як і радив Пень — і сіла на ліжко, підібгавши під себе ноги.

Рука сама потягнулася до телефону. Треба було дізнатися, як там Соня.