16 Розділ

На вулиці все змінилося. Ранішнє сонце зникло, поступившись місцем сірому небу. Почався дощ — дрібний, колючий і холодний. На велопарковці мій велосипед стояв на самоті. Я не мала сил крутити педалі, тому просто котила його поруч, шкутильгаючи в бік дому. Парк більше не здавався гарним — мокрі лавки, брудні калюжі й противний вітер, що пробирав до кісток крізь мокру кофту.

Зайшовши в аптеку, я купила пачку пластирів і перекис. Сил іти додому й пояснювати все мамі не було. Я сіла на лавочку під накриттям біля магазину, тремтячими пальцями задерла розірвану штанину й застигла. Рука з флаконом перекису зависла в повітрі — я ніяк не могла наважитись бризкнути на відкриту рану.

Раптом хтось просто вирвав флакон у мене з рук. Я підняла голову й побачила Руслана. Він мовчки опустився на одне коліно прямо переді мною і, не чекаючи дозволу, різко пшикнув на моє коліно.

— Ай! Боляче! — скрикнула я, намагаючись його відштовхнути. 

— Потерпиш, — сухо кинув Блек, навіть не глянувши на мене. 

— Йди звідси, сама можу! — я спробувала забрати перекис, але він лише відштовхнув мою руку. 

— Якби могла, прийшла б мені допомагати з дверима. А зараз сидиш тут і ниєш. Де ти знову впала, Малявочка? 

— Не твоя справа! 

— Чи це знову Євтушенко? — він підняв очі, і в них промайнуло щось гостре. 

— Я сказала — не твоя справа! — я спробувала скочити з лавки, але він важко натиснув мені на плечі, повертаючи назад на місце. 

— Покажи лікоть, — наказав він. — Їх треба зі школи вигнати.

— А ти в нас тепер борець за справедливість? — хмикнула я, дивлячись як він наклеює мені пластир. 

— Ти такий самий, Блек! Ти теж хлопців б’єш. Я бачила. 

— Я — це інше, — відрізав він. 

— У мене є відео. Хочеш, я його завтра покажу директору?

— Ти цього не зробиш. — Руслан усміхнувся.

— Ще як зроблю! Але... якщо ти захистиш мене і Соню від цих курок, я, можливо, подумаю. 

— Мене не вийде шантажувати, — він підвівся, дивлячись на мене з висоти свого зросту. — Ти мені й так винна. Так що видаляй відос. 

— Я тобі винна? З якого переляку? — я вигукнула це йому в обличчя, ігноруючи біль у розбитій губі. 

— Видаляй, бо телефон розіб’ю, — спокійно сказав він, але в голосі почулася загроза.

Я іронічно посміхнулася, хоча губу неприємно смикнуло. 

— Бий. У мене це відео в «хмарі». Якщо видалиш тут, воно все одно залишиться на планшеті, на ноуті... Ти безсилий, Руслане. Ти не зможеш мене заткнути. Так що або приймай мої умови, або завтра Віктор Павлович буде дивитися дуже цікавий фільм у головній ролі з тобою. Ти ж не хочеш відрахування прямо перед випуском?

Блек мовчав. Дощ барабанив по даху зупинки, створюючи навколо нас стіну звуку. Він дивився на мене так, ніби намагався зрозуміти, звідки в цій «малявці» стільки нахабства.

— Ти розумієш, що якщо я стану вашою «нянькою», мені доведеться світитися з вами постійно? Мені це ні до чого.

— Вибирай: репутація чи атестат, — я склала руки на грудях, ігноруючи холод. — Мені не треба, щоб ти за нас бився. Просто зроби так, щоб Євтушенко навіть не дивилася в наш бік. Ти ж тут «король», хіба ні? Один твій погляд — і вони втечуть назад у свої кабінки.

Руслан важко зітхнув і знову закотив очі. 

— Начхати, Мілевська. Домовилися. Буду вашим персональним цербером, поки ти не видалиш ту фігню. Якщо не видалиш через три місяці — я особисто викину твій велосипед у море. Зрозуміла?

Я на мить забула про біль у лікті, здивовано кліпнувши очима. 

— А чому три місяці?

Блек лише криво посміхнувся, і в цій посмішці було щось, чого я не могла прочитати. 

— А це тебе стосуватись не має. Обіцяю, вони відстануть. Ідем, проведу.

— Сама можу! — випалила я за звичкою, хоча ноги зрадницьки тремтіли від холоду й переляку.

— «Сама», «сама»... — передражнив він мене, закотивши очі. — Ти знаєш щось крім цього слова? Сідай.