14 Розділ

Я підскочила, обтрушуючи джинси й кидаючи на Руслана погляд, який мав би спопелити його на місці. 

— Вона сама впала! — випалив він, тицяючи пальцем у мій бік. — Я ж казав — координація!

— Брехло. — гаркнула я, забувши про субординацію.

— Досить! — закричала жінка, відкриваючи двері з таким гуркотом, що в кабінеті щось впало. — Обидва — всередину! Вікторе Павловичу, приймайте поповнення! Один ламає, друга обзивається, третя плаче. Ідеальний набір для відрахування!

Я глянула на Руслана. Він виглядав абсолютно спокійним, наче він сюди на чай заглянув, а не на «килим». А в моїй голові крутилася лише одна думка: мама... Якщо вона дізнається, що її «ягідка» в кабінеті директора через розбиті двері, її серце цього точно не витримає.

Віктор Павлович повільно зняв окуляри й потер перенісся, розглядаючи нашу колоритну трійцю. Лариса Степанівна ще хвилину палко розписувала «акт тероризму» проти шкільного майна, але директор лише м’яко підняв руку.

— Дякую, Ларисо Степанівно. Далі я сам. Можете повертатися до занять.

Завуч вийшла, кинувши на нас такий погляд, ніби ми — невиправні злочинці. Як тільки двері зачинилися, у кабінеті стало тихо. Віктор Павлович відкинувся на спинку крісла.

— Ну, розповідайте. Тільки без війни спробуйте, — він ледь помітно всміхнувся, дивлячись на мої брудні коліна.

Я, перебиваючи Соню, видала все: про Крістіну, про зачинені двері, про те, як Соня злякалася. Опустила лише частину про «пенька» і те, як ми з Блеком намагалися повбивати одне одного в коридорі.

— А ти що скажеш, Руслане? — директор перевів погляд на хлопця.

Блек стояв, притулившись до книжкової шафи, і виглядав максимально незацікавленим. 

— Та що... — він знизав плечима. — Почув крики. Двері заклинило. Натиснув трохи сильніше — вони й відкрилися. Хто ж знав, що у нас школа з картону побудована.

— «Натиснув трохи сильніше»? — Віктор Павлович зітхнув. — Через тебе проблеми не перший раз, Руслане. Бійки, запізнення, а тепер ще й двері... Що ж мені з тобою робити? Поставити питання про відрахування?

Я відчула, як усередині щось тьохнуло. Так, він придурок і «пеньок», але ж він реально врятував Соню!

— Але він допомагав! — випалила я, роблячи крок вперед. — Це нечесно — його карати! Якби не він, Крістіна б там Соні все волосся видрала!

Руслан здивовано косився на мене. 

— Малявка, ти що, в адвокати записалася? — прошепотів він так, щоб чув лише я. — Дивись, язик не відсохне мене захищати?

— Замовкни, — гаркнула я крізь зуби, а потім знову повернулася до директора з максимально ангельським обличчям. — Вікторе Павловичу, він просто... ну, такий у нього метод. Грубий, але ефективний. Він не винен, що двері старі!

— Старі? — директор підняв брову. — Їх минулого року міняли.

— Ой… Ну значить, брак! — швидко додала я. — Я як майбутній дизайнер вам кажу: там текстура дерева була ненадійна. І взагалі, Руслан проявив чоловічу мужність! Хоч і мізків у нього, як у мого плюшевого ведмедика... — я знову шикнула в бік Блека.

— Гей! — обурився він. 

— Ти мені підніжку підставив, копита не доглянуті! — я ледь не ткнула в нього пальцем.

— Ти мені коліно ледь не вибила, ніндзя недороблена!

— Так! — Віктор Павлович голосно стукнув долонею по столу, намагаючись стримати сміх. Ми миттєво замовкли. — Я бачу, ви чудово ладнаєте. Коротше так. Руслане, за двері заплатять батьки. Соню, йди в медпункт, нехай дадуть заспокійливого. А ти, Мілевська...

Я завмерла.

— Раз ти так завзято захищаєш нашого «руйнівника», то допоможеш йому. Після уроків підете в комірчину до завгоспа, візьмете інструменти й разом прикрутите нову петлю до тих дверей.

— Що?! З ним?! — ми вигукнули це одночасно.

— Саме так. Спільна праця облагороджує. А тепер — геть звідси, поки я не передумав.

Ми вийшли з кабінету. Соня, трохи заспокоївшись, пішла в бік медпункту, а ми з Русланом залишилися в коридорі.

— Ну що, «адвокате», — Блек підійшов до мене впритул, знову вмикаючи свою бісячу посмішку. — О четвертій біля завгоспа. Не забудь свій «дизайнерський» погляд на петлі.

— Ненавиджу тебе, — пробурмотіла я, розвертаючись на підборах.

— Ага, я теж тебе люблю, Малявка, — долетіло мені в спину.