11 Розділ

У класі запала тиша. Я зустрілася очима з Русланом. Він не відводив погляду. Його очі, зазвичай крижані, зараз ніби потемніли від невідомої мені емоції. Він сидів, підперши підборіддя рукою, і стежив за мною.

Я сіла на своє місце, відчуваючи, як горять щоки. 

— Десять балів, Мілевська. За глибину розуміння, — кивнула вчителька.

Але мені було вже байдуже на оцінку. Я відчувала, як Блек, що сидів рівно за моєю спиною, ледь чутно постукує пальцями по своїй парті в такт моєму прискореному серцю.

— Гарно загнула, малявочка. — почув я його низький шепіт прямо над вухом. 

— Яка я тобі «малявочка»? Стеж за язиком, дубина, — шикнула я, відчуваючи, як обличчя обпікає чи то від люті, чи то від збентеження.

Я різко обернулася, щоб спопелити його поглядом, але замість розкаяння побачила, як він задоволено відкинувся на спинку стільця. Його губи розтяглися в зухвалій усмішці, а в очах танцювали бісики. Він явно насолоджувався моєю реакцією. Я лише скривилася у відповідь і демонстративно відвернулася до дошки.

Поруч із ним Максим намагався бути максимально непомітним, уткнувшись у телефон. Він майстерно ховав гаджет за спиною Соні, використовуючи її як живий щит. Як тільки Софія ворухнулася, щоб дістати олівець, Макс смикнувся і ледь не впустив телефон на підлогу.

— Корж, сиди рівно! — прошипів Левицький їй у потилицю. — Якщо я через тебе злию бали, я тебе вб'ю. 

— Закрийся, Левицький! — відрізала я замість подруги, бо бачила, як Соня вже почала закипати.

Наше шипіння не залишилося непоміченим. Петрівна знову зупинилася на пів слові й повільно опустила крейду.

— Мілевська, що ти така «дружелюбна» сьогодні? — вчителька поправила окуляри, дивлячись на мене з-під лоба. — Тобі сьогодні з усіма треба поговорити... Ще одне зауваження, і будеш за двер...

— Можна вийти? — голос Руслана пролунав різко, розрізаючи напружену тишу класу.

Він підвівся, навіть не чекаючи на дозвіл. Його стілець із неприємним скреготом від'їхав назад. Не дочекавшись відповіді від остовпілої вчительки, Блек просто розвернувся і розмашистим кроком вийшов із кабінету, гупнувши дверима так, що посипалася штукатурка.

У класі запала мертва тиша. Лариса Петрівна кілька секунд просто хапала ротом повітря, наче риба, викинута на берег.

— Хамство... яке хамство! — нарешті вигукнула вона. — Левицький, що з ним?

Макс лише знизав плечима, навіть не відриваючись від екрана: 

— Блек…

Я мимоволі подивилася на зачинені двері. Усередині все стислося від незрозумілого передчуття. Блек явно пішов не просто в туалет. Його вихід був надто демонстративним, надто зарядженим агресією, яку він намагався приховати за своєю усмішкою.

— Софі, що це було? — тихо запитала я, нахилившись до подруги. 

— Звичайний вівторок Руслана Чорного, — буркнула вона, записуючи щось у зошит. 

Урок зарубіжної літератури тягнувся вічність. Ми з Софі, аби не збожеволіти від нудьги нишком грали в  хрестики-нолики на останній сторінці мого зошита. Я програла п’ять разів поспіль, бо думки постійно поверталися до того, куди так різко зник Блек.

Коли нарешті продзвенів дзвінок, ми підхопили рюкзаки й одними з перших вискочили з кабінету. Я за інерцією повернула за кут коридору, але не встигла зробити й кроку, як врізалася в щось тверде, наче бетонна стіна.

Блек.

Від несподіваного зіткнення він трохи хитнувся, втратив рівновагу і, щоб не полетіти вниз по сходах, різко вперся обома руками в стіну по обидва боки від моїх плечей. Я опинилася затиснутою в пастці між стіною і його грудьми. Від нього пахло свіжим повітрям і ледь відчутним запахом сигарет.

— Малявочка, у тебе порушена координація? — промовив він низьким, знущальним голосом, нахиляючись так близько, що я бачила кожну темну цятку в його карих зіницях. — Чи ти просто так сильно хочеш моєї уваги?

Я відчула, як серце зробило сальто, але не дозволила собі відвести погляд.