10 Розділ

— Я люблю цей парк всією душею! — крикнула Соня, озираючись через плече. Вітер куйовдив її кучеряве волосся, а очі сяяли. — Особливо в жовтні тут неймовірна краса! Все стає золотим, от побачиш!

Я лише кивнула у відповідь, бо весь мій ентузіазм зараз ішов на те, щоб не врізатися в жодного випадкового перехожого. Ми пронеслися алеями «з вітерцем», вилетіли на фінішну пряму до школи й різко загальмували біля велопарковки.

Кинувши велосипеди, ми кулею полетіли до масивних шкільних дверей. Якраз у той момент, коли черговий вчитель із суворим обличчям уже почав їх повільно зачиняти.

— Стійте! Почекайте! — вигукнула я, буквально заскакуючи всередину в останню секунду.

Софія прослизнула слідом за мною, важко дихаючи. Вчитель поправив окуляри й незадоволено глянув на свій годинник. Його погляд не обіцяв нічого доброго.

— В наступний раз я внесу вас в журнал запізнень! — відрізав він, клацнувши замком. — Одинадцятий клас, а бігаєте, як першачки.

— Вибачте, будь ласка! Більше не повториться! — хором випалили ми.

Не чекаючи на подальші нотації, ми рвонули сходами на другий поверх. Мої кросівки глухо стукали по сходинках, а в грудях пекло від швидкого бігу. Ми вилетіли в коридор якраз у той момент, коли в глибині будівлі пролунав перший дзвінок.

— Слухай... — важко дихаючи, промовила Соня, коли ми зупинилися біля кабінету української літератури. — Наступного разу... виїжджаємо на п’ять хвилин раніше. Бо цей історик нас точно в журнал запише.

— Домовилися, — я витерла лоб і поправила свій пучок, який після поїздки з вітерцем став ще більш «художньо розпатланим». — Але парк того вартий. Я вже уявляю, як тут буде в жовтні. Золоте листя, сонце... буде як у кіно.

Ми обережно зазирнули в клас. Вчителька саме розкладала підручники, тож ми шмигнули на свої місця, намагаючись не привертати зайвої уваги.

Я впала на стілець і відчула, як приємно гудуть м'язи ніг. Це було класне відчуття. Краще, ніж тиснутися в метро чи маршрутці. Я подивилася на Софію — вона вже діставала зошит, і на її щоках палав здоровий рум'янець. Здається, Одеса справді починає на мене впливати: замість ранкової депресії — велосипедний драйв і плани на жовтень.

Я дістала свій блокнот і ручку. У класі було сонячно, вікна розчинені, і з вулиці долинав далекий шум міста.

— Ну що, — пошепки запитала Соня, нахилившись до мене. — Готова до другого раунду з ліцеєм? Сьогодні в розкладі аж дві зарубіжні літератури, може, знову подискутуємо про Спаркса?

Я всміхнулася, згадуючи наш вчорашній вечір на даху й підвіконні. — Сьогодні я налаштована на щось серйозніше. Треба ж тримати марку дванадцятибальниці, чи не так?

Я відкрила підручник, але мій погляд мимоволі ковзнув на задню парту. Там вже лежала чиясь чорна куртка. 

— А де цей? 

— Ти про Блека? Не знаю, — пошепки відповіла Софія, розкладаючи ручки.

— Корж! Розмови після уроку! — вчителька зарубіжної літератури, Лариса Петрівна, різко стукнула указкою по дошці, змусивши нас здригнутися.

Як тільки вона відвернулася, щоб записати тему, Соня схилилася ще нижче до мого вуха: — Напевно, знову десь когось б’є. Хуліган недороблений.

— У мене є відео, де він якогось молодшого бив, — так само тихо відгукнулася я, відчуваючи, як телефон у кишені ніби став важчим. — Чому вчителі нічого не роблять?

— Мілевська! До дошки!

Мене ніби током ударило. 

«Блін, цього ще не вистачало!» — промайнуло в голові. Поки ми обговорювали Блека, я абсолютно вилетіла з реальності. Про що вони взагалі говорили? 

Я повільно встала, відчуваючи на собі погляди всього класу, і попленталася до дошки. 

— Розказуй, — Лариса Петрівна склала руки на грудях. 

— Вибачте, а можете повторити питання? — я намагалася виграти хоча б кілька секунд. 

— Слухати треба було, Мілевська.

У цей момент двері класу розпахнулися з таким гуркотом, що всі підскочили. На порозі з’явився Блек, а за ним — Максим. Обидва виглядали так, ніби щойно повернулися з іншого виміру: розхристані, зухвалі й абсолютно спокійні.

— Руслан. Максим! Чому запізнилися? — вчителька перевела свій гнівний погляд на них. Я теж застигла, дивлячись на Руслана. Він посміхнувся. 

— Вибачте, не думали, що ви сьогодні вчасно прийдете, — випалив Блек.

Клас вибухнув дрібними смішками. Руслан пройшов повз мене до своєї парти, але на півдорозі зупинився і кивнув у мій бік. 

— Ви зранку новеньку вже катуєте? Петрівна задала питання: чому містер Дарсі та Елізабет Беннет змогли покохати одне одного, попри всю гордість і упередження? — глянув на мене

Вчителька на мить заніміла від такої обізнаності. 

— Чорний і Левицький! Сядьте на свої місця! — вигукнула вона, червоніючи.

Хлопці слухняно, хоча й з явним викликом у кожному русі, сіли за парту прямо за Софією. 

— То я чекаю на відповідь, — Вчителька знову повернулася до мене.

Я глибоко вдихнула. Чорний втупився у мене і не зводив очей. Це заводило і лякало водночас.

— Знаєте, — почала я, дивлячись прямо перед собою, — їхнє кохання стало можливим не завдяки обставинам, а всупереч їм. Містер Дарсі та Елізабет змогли покохати одне одного лише тоді, коли знайшли в собі сили визнати власну неідеальність. Кохання — це не просто «хімія» чи гарні слова. Це готовність побачити за маскою холодності живу, поранену душу. Дарсі був гордим, бо боявся бути вразливим, а Елізабет була упередженою, бо так легше захищатися від світу. Вони зійшлися в тій точці, де щирість стала важливішою за соціальний статус чи чужу думку. Це... це така гарна і сильна штука, бо вона ламає стіни, які ми будуємо роками навколо своїх сердець.