9 Розділ

Ранок зустрів мене легкою прохолодою, яка просочилася крізь щілини вікна, нагадуючи, що вересень — це не лише сонце, а й свіжі світанки. Будильник на тумбочці заверещав так несподівано, що я підскочила на ліжку, ледь не заплутавшись у ковдрі.

Спросоння в мені прокинувся якийсь незрозумілий ентузіазм. Я солодко потягнулася до хрускоту в хребті й рішуче підійшла до вікна. «Зараз буде як у кіно», — подумала я і одним махом розсунула щільні штори.

Помилка. Велика помилка.

Яскраве одеське сонце миттєво вдарило по очах. Я болісно зажмурилася, зашипіла і миттєво за смикнула тканину назад, повертаючи кімнату в приємний неоновий напівморок.

— Ні, — пробурмотіла я, притискаючи долоні до обличчя, де все ще плавали кольорові плями. — Не бути мені «естетік-гьорл». Ранкові естетичні відео з променями сонця — це не про мій характер.

Я з розгону плюхнулася назад на ліжко, зариваючись носом у подушку. М’якість ковдри здавалася зараз єдиною правильною річчю у всесвіті.

— Не хочу нікуди… — проглушила я в матрац.

Але в реальності були інші плани.

— Підйом! — бадьоро долетіло знизу. Голос мами звучав так, ніби вона вже встигла підкорити світ, випити три чашки кави й провести п’ять нарад. — Єво, сніданок на столі! Софія піде без тебе!

Згадка про Софію подіяла краще за будь-який кофеїн. Я зітхнула, відкинула ковдру і сіла на край ліжка.

Я підійшла до великого дзеркала. Розпатлане волосся, сонні сірі очі. Я вилетіла з кімнати, на ходу відчайдушно борючись із власним волоссям. Намагалася зав’язати його в бодай якийсь пристойний пучок, але руки не слухалися. Збігаючи сходами, я вже бачила перед собою кухню, але на останній сходинці моя ліва нога вирішила, що вона сьогодні не з нами.

Короткий політ — і я епічно приземлилася прямо на пухнастий килим у вітальні.

Мама, яка саме наливала собі другу порцію кави, застигла з чайником у руці й повільно на мене обернулася.

— Все гуд! — вигукнула я, підскакуючи на ноги швидше, ніж каскадер у бойовиках. Я залетіла на кухню і плюхнулася за стіл. — Мам, я вирішила! Я піду на гурток зі стрільби з луку! Буду як Китнісс Евердін, тільки в Одесі.

Мама знову кинула на мене довгий, вивчальний погляд.

— А ні, забудь, — перебила я сама себе, намазуючи тост маслом. — Краще на кінну їзду. Коні — це аристократично. Буду їздити вздовж берега на білому коні...

— Ягідко, — мама нарешті поставила чайник і присіла навпроти, — у тебе все точно добре? Ти щойно головою вдарилася об підлогу, може, лід прикласти?

— Ні! — я бадьоро відкусила великий шмат тосту з авокадо та сиром. — Це називається ентузіазм! Нове місто — нова я!

Швидко розправившись зі сніданком: тост і велика склянка яблучного соку зникли за лічені хвилини, я поцілувала маму в щоку й полетіла перевдягатися.

Сьогодні мій вибір впав на абсолютний «спорт-вайб». Чорні широкі штани, короткий білий топ і об'ємна спортивна кофта на блискавці, яку я залишила розстебнутою. На ноги — свої найзручніші білі кросівки. Виглядало так, ніби я готова або до марафону, або до того, щоб захопити цей ліцей.

— Бувай, ма! — крикнула я, хапаючи рюкзак, і вилетіла за двері.

На вулиці було свіжо, сонце вже не так сліпило, а приємно гріло. Софія чекала на мене прямо біля хвіртки. Ми одразу обійнялися, ніби не бачилися тиждень, а не розійшлися вчора ввечері. Але коли я відсторонилася, мої очі округлилися.

Поруч із Сонею стояли два велосипеди. Один — її, звичний міський, а інший — яскраво-м’ятний, із кошиком спереду.

— Нічого собі! — я сплеснула в долоні. — Це що, мені?

— Один для тебе! — Софія гордо випнула підборіддя. — Мама дістала з гаража старий велик моєї сестри, ми його вчора з татом підкачали й змастили. Не будемо ж ми в таку погоду в душних маршрутках тиснутися?

— Софі, я востаннє їздила на велосипеді років у вісім і це закінчилося плачевно для сусідського паркану. — я з острахом взялася за кермо.

— Нічого, Одеса навчить! — Соня впевнено застрибнула в сідло. — Давай, крути педалі, а то запізнимося на урок!

Я незграбно закинула ногу, ледь не перекинувши велосипед набік, і ми, похитуючись, рушили вулицями Чубаївки. Я вихляла з боку в бік, намагаючись не в’їхати в жоден дорогий одеський паркан, а Софія поруч зі мною весело сміялась.

Ми виглядали як комедійний дует: впевнена Соня і я, яка кожні п’ять секунд кричала: «Ой-ой, гальмуй! Куди тут тиснути?!».

Через кілометр мої ноги нарешті зрозуміли, що від них вимагається, і паніка відступила. Я приловчилася тримати рівновагу, впевненіше перехопила кермо й навіть почала отримувати задоволення від швидкості. Ми влетіли в парк, де повітря було ще свіжішим і пахло вологою хвоєю.