8 Розділ

— Мам, слухай, я сьогодні подружилася з дівчиною, з однокласницею, — почала я, намагаючись, щоб голос звучав бадьоро. — Ми погуляли після уроків. Знаєш, я була неправа... Одеса — чудове місто. Мені тут справді подобається.

Мама нарешті відірвалася від ноутбука. Її погляд пом’якшав, а на губах з’явилася слабка, але щира усмішка. 

— Я дуже рада це чути. Де гуляли? Що за дівчинка?

— Біля моря були. Софія — вона наша сусідка майже, через дорогу живе. Ми з нею навіть вікнами перегукуємося, — я засміялася, і цей сміх зняв частину напруги, що висіла в повітрі. — Знаєш, я подумала... я ж тут можу спробувати щось нове? Ну, записатися на якісь секції або гуртки? Хочу чимось зайнятися.

Мама простягнула руку через стіл і на мить стиснула мої пальці. 

— Звісно, Ягідко. Роби все, що задумала.

Тепер я точно знала: я не просто буду вчитися. Я знайду спосіб бути корисною.

Вечеря закінчилася, і я повернулася до себе. У кімнаті все ще панував хаос, але тепер у мене були сили з ним розібратися. Я дістала телефон і ввімкнула свій улюблений плейлист IU. Її м’який, мелодійний голос миттєво заповнив простір.

Під звуки корейських балад я почала розбирати коробки. Година за годиною речі знаходили свої місця. Я розставила на комоді свою колекцію плюшевих ведмедиків — мої маленькі охоронці затишку тепер знову були зі мною. Стіни перетворилися на колаж із постерів, а вздовж стелі та полиць я розвішала гірлянди з штучного листя й неонові стрічки.

Я терпіти не можу яскраве верхнє світло — воно надто різке, ніби виставляє все напоказ. Мені значно комфортніше в напівтемряві, розфарбованій м’яким сяйвом ламп. Велике вікно в підлогу я щільно завісила великими важкими темно зеленими шторами. Мій простір — це моя фортеця, і мені не подобається думка, що хтось може заглядати сюди з вулиці. А от двері в кімнату я залишила відчиненими. Мені важливо було чути далеке клацання клавіш або шум води на кухні — чути, що мама поруч. Якщо вона покличе, я маю бути готова прийти за секунду.

Наостанок я встановила дзеркало в повний зріст біля шафи. Кімната нарешті стала схожою на мою.

Я сіла за стіл, простягнула руку до полиці й взяла абсолютно чистий, ще пахучий типографською фарбою блокнот. Відкрила першу сторінку і вивела охайним почерком:

2 вересня 2024 року. Одеса.

Нижче, під датою, слова почали лягати на папір самі собою:

Кажуть, що переїзд — це втрата всього старого. Але насправді це просто можливість переписати сценарій. Ми боїмося порожніх кімнат, хоча саме вони дають нам шанс вибрати колір стін. Життя не закінчується там, де закінчується звичний маршрут. Воно просто змінює декорації.

Дивно, як ми поспішаємо подорослішати, щоб отримати свободу, а потім усвідомлюємо, що найбільша свобода була в тому, щоб просто сидіти на даху й дивитися на захід сонця. Молодість — це не цифра в паспорті, а здатність відчувати шкірою тепло вересня і вірити, що завтрашній день не буде схожим на сьогоднішній.

Справжній друг — це не той, з ким ти знайомий десять років. Це той, хто в перший же день побачив твою "барикаду" з вікна і вирішив просто помахати рукою. Люди приходять у наше життя, як морські хвилі: одні приносять сміття, а інші — рідкісні мушлі. Головне — навчитися їх відрізняти.

Я закрила блокнот. У кімнаті мерехтів неон, IU співала про вічність, а за вікном шуміла Одеса. Я була готова до цього нового розділу.