6 Розділ

Я рішуче посунула важкий дерев'яний стілець до підвіконня. Він скрипнув, протестуючи проти моїх намірів, але я не зважала. Навіть не знявши кеди, я стала на стілець, перекинула одну ногу через раму, відчуваючи, як теплий вітер миттєво підхопив моє волосся.

Вилізти на дах виявилося простіше, ніж я думала. Наш будинок був двоповерховим, і прямо під вікном починався пологий схил черепиці. Я вхопилася руками за край ринви, підтягнулася і перенесла вагу тіла на дах. Черепиця під руками була шорсткою і все ще зберігала денне тепло, наче великий кіт, що грівся на сонці. Я обережно проповзла кілька метрів угору, ближче до коника даху, де схил ставав рівнішим.

Тут, нагорі, світ здавався зовсім іншим. Шум вулиці став тихішим, а небо — безмежним. Я вмостилася зручніше, звісивши ноги вниз, прямо над прірвою двору. Піді мною був мій новий дім, а попереду — неймовірний захід сонця. Воно фарбувало хмари в шалені відтінки персикового, фіолетового та золотого. Я заплющила очі, підставляючи обличчя останнім теплим променям. Вересень в Одесі був лагідним, він не обпікав, а ніби обіймав за плечі, обіцяючи, що попереду ще багато таких вечорів. Я раділа цьому теплу, відчуваючи, як напруга першого дня в новій школі повільно відпускає.

Раптом у кишені завібрував телефон. Я здригнулася, ледь не впустивши його на черепицю. Подивилася на екран — незнайомий номер, але код одеський.

— Ало? — запитала я, притискаючи слухавку до вуха.

— Ти чому на дах виперлася? — почув я у відповідь життєрадісний голос Софії.

Я розгублено озирнулася довкола. На моєму даху нікого не було, у дворі теж порожньо. Тільки сусідський кіт ліниво потягувався на паркані.

— Ти що, стежиш за мною? — запитала я, намагаючись приховати здивування.

— Ні, але тебе видно з вікна моєї кімнати! — Соня засміялася, і я почула її голос одночасно і в телефоні, і десь зовсім поруч.

Я знову почала оглядатися, роздивляючись сусідні будинки через дорогу. І справді — трохи навскіс, за високим парканом сусідньої ділянки, виднілося розчинене навстіж вікно. Софія вмостилася прямо на підвіконні, звісивши одну ногу в кімнату, а іншу — назовні. Вона виглядала такою маленькою на фоні свого великого будинку, але її піднята рука, що енергійно махала мені, була чітким орієнтиром. Вона була в домашній футболці, з волоссям, зібраним у кумедний пучок, і її окуляри зблиснули в останніх променях сонця.

Це було так дивно і водночас затишно. Я сиджу на даху свого нового дому, вона — у своєму вікні, і між нами лише кілька десятків метрів одеського повітря, просоченого вечірнім теплом.

— Нічого собі! — вигукнула я в телефон, махаючи їй у відповідь. — То ми тепер не просто сусіди, ми буквально на зв'язку прямою видимістю.

— Я ж казала, що ми майже через дорогу! — Соня засміялася. — Тепер, якщо я побачу, що ти знову сумуєш, буду кидати в твоє вікно паперові літачки з посланнями.

— Дивись, сонце майже зникло, — голос Соні в слухавці став тихішим. — Пора злазити, а то мама покличе вечеряти, і буде скандал через мої «екстремальні прогулянки» на підвіконні.

— Твоя правда, — я зітхнула, востаннє поглянувши на рожеву смужку над морем, яка вже почала затягуватися сутінками. — До завтра, сусідко.

— До завтра, Єв! Чекатиму біля твого дому!

Я натиснула відбій, востаннє махнула Софі рукою і почала обережно підповзати до вікна. Черепиця вже встигла трохи охолонути під вечірньою росою. Я перекинула ноги через раму, нащупала стілець і нарешті опинилася на твердій підлозі своєї кімнати.

Саме в цей момент двері знизу грюкнули — мама повернулася.

— Ягідко, я вдома! — долетів її втомлений, але звично лагідний голос.

Я швидко поправила худі, обтрусила долоні від пилу і збігла вниз. Мама стояла в коридорі, розбираючи папери та водночас намагаючись вимкнути звук на телефоні, який невпинно вібрував у неї в сумці. Вона виглядала виснаженою: пасмо волосся вибилося із зачіски, а під очима залягли легкі тіні від недосипу.