5 Розділ

Ми з Софією вихопилися з душного приміщення ліцею, і Одеса одразу дихнула нам в обличчя солоним морським вітром та запахом розпеченого асфальту.

— Ну що, Мілевська, вижила в перший день? — Соня підштовхнула мене плечем, мружичись від яскравого сонця. Без окулярів, які вона сховала у футляр, її обличчя здавалося зовсім дитячим і беззахисним.

— Поки що так, — я посміхнулася, підставляючи обличчя теплим променям. — Але мені терміново потрібна доза кофеїну, інакше я засну прямо на ходу.

Ми пішли вздовж платанів, що кидали мереживну тінь на тротуар. Софія вела мене якимись затишними вуличками, де старі будинки з ліпниною сусідили з сучасними скляними вітринами. Це було зовсім не схоже на мій київський район, але в цій одеській хаотичності була своя магія.

— Отут, — Соня вказала на маленьку кав’ярню «Біля моря», яка затишно вмостилася між двома висотками. Зсередини долинав джаз і солодкий аромат свіжої випічки.

Ми взяли дві великі порції лате з карамельним сиропом і, замість того щоб лишатися в гамірному місті, спустилися нижче, до самої води. Сонце припікало, але морський бриз рятував від спеки.

Ми вмостилися прямо на піску, підібгавши ноги. Мені було байдуже на шкільну спідницю — пісок був теплим і м’яким, а запах солі та водоростей заповнював легені, витісняючи київський пил. Шум хвиль, що ліниво накочувалися на берег, створював найкращу у світі музику.

— Слухай, Сонь, — я зробила ковток солодкого лате, — розкажи мені про цей зоопарк. Чому Крістіна вирішила, що вона тут головна? І... чому ти їй дозволяєш?

Софія зітхнула, розглядаючи лінію горизонту. 

— Крістіна... її батьки спонсорують половину шкільних заходів. Вона звикла, що весь світ крутиться навколо неї. А я для неї просто зручна мішень. Моя мама працює в бібліотеці, ми живемо скромно, я добре вчуся — для таких, як вона, це як червона ганчірка для бика.

— А інші? Чому всі мовчать? — я відчула, як всередині знову закипає те саме почуття несправедливості.

— Бо бояться стати наступними. Або бояться Блека. Він хоч і не лізе в дівчачі розборки, але його одна присутність у класі створює атмосферу, де кожен сам за себе. Блек — він ніби окрема планета. Кажуть, у нього важка ситуація вдома, батько пішов, залишивши купу боргів і проблем. Руслан став таким... кам'яним, щоб вижити. Але він ніколи не чіпає тих, хто не лізе до нього. 

— Руслан? У нього є ім’я? Оце новина.

Ми ще довго сиділи, обговорюючи однокласників. Виявилося, що Макс — це єдина людина, яку Руслан підпускає близько, а інші просто намагаються копіювати його стиль, щоб здаватися крутими.

Коли кава закінчилася, ми підвелися, обтрусили пісок і рушили в бік нашого району. Повз нас із гуркотом пронісся чорний байк, здіймаючи куряву.

— Ти читала щось із останнього? — запитала я, перестрибуючи через калюжу від поливалок.

— Ой, я обожнюю класику драми. Моя улюблена — «Спіши кохати» Ніколаса Спаркса.

Я зупинилася від несподіванки. 

— Серйозно? Це ж і моя улюблена книга! А фільм дивилася?

— Так! — очі Софії засяяли. — Але книга — це все-таки оригінал. У фільмі не так глибоко розкриті їхні почуття, там усе занадто швидко.

— Згодна, — я зітхнула, згадуючи фінал. — У мене так серце розривалося, коли я дочитувала останні сторінки. Ця ідея про те, що кохання може бути коротким, але змінити все життя... це так сильно і так боляче водночас.

Ми дійшли до мого будинку, продовжуючи сперечатися про сюжетні деталі. Біля воріт було тихо й порожньо. 

— Ну що, до завтра? — Софі зупинилася біля свого повороту.

— До завтра, Сонь. Дякую за каву.

Я зайшла в дім, зачинила за собою двері й притулилася до них спиною. Тиша двоповерхового котеджу вже не здавалася такою гнітючою. На першому поверсі все ще чути було голос мами, яка проводила чергову відеозустріч, але тепер мені було на це байдуже. Я піднялася до себе, кинула рюкзак на коробку і підійшла до вікна, з якого було видно дорогу.