4 Розділ

Урок тягнувся нескінченно довго. Я відчувала на собі погляд Блека майже фізично. Коли нарешті пролунав дзвоник, я не поспішала збирати речі. Я дочекалася, поки клас майже спорожніє, а Блек зі своїм приятелем повільно попрямують до виходу.

— Зачекай! — гукнула Софія, коли я вже закидала рюкзак на плече біля дверей.

Я зупинилася. Дівчина швидко згрібала свої речі, при цьому її руки помітно дрижали.

— Ти... ти молодець, що так відповіла Юлії Ярославівні, — промовила вона, підходячи до мене. — Але з Блеком... будь обережна. Він не любить, коли йому суперечать.

— Я помітила, — сухо відповіла я. — Але мені якось байдуже на його вподобання.

Ми вийшли з кабінету разом. Я планувала просто дійти до їдальні, але в коридорі шлях нам перегородили троє дівчат. У центрі стояла висока шатенка з ідеальним манікюром і поглядом, у якому читалася абсолютна зневага до всього живого.

— Ой, подивіться, у нашої Соні-кріпосної з’явилася нова подружка, — протягнула вона, перегороджуючи нам дорогу. — Слухай, новенька, тобі порада: не варто починати життя в новій школі з відкидів. Соня у нас — місцеве посміховисько, чи не так, дорогенька?

Вона простягнула руку і різко смикнула Соню за світле пасмо волосся. Софія лише заплющила очі й втягнула голову в плечі. Вона навіть не намагалася відштовхнути її руку. Просто стояла і терпіла.

Мене наче окропом обдали. Я згадала Марка, згадала, як він намагався контролювати кожен мій крок, і як я ненавиділа відчуття власної безпорадності.

Я зробила крок вперед, стаючи прямо між Софією та цією лялькою.

— Руки прибери, — сказала я тихо, але так, що дівчата навколо замовкли.

— Що ти сказала? — шатенка здивовано підняла брови, ніби не вірила, що хтось взагалі сміє до неї звертатися в такому тоні.

— Я сказала: прибери свої граблі від її волосся. Чи ти в дитинстві не навчилася манерам? У такому разі, я можу пояснити доступніше.

Я підійшла до неї впритул. Вона була вищою, але зараз це не мало значення. В моїх очах було стільки холодної люті, що «королева» мимоволі зробила крок назад.

— Ти хоч знаєш, хто я? — почала вона стандартну фразу, але я її перебила.

— Я вже чула сьогодні так. Дежавю. Якщо я ще раз побачу, як ти або твої подружки відкриваєте рот у бік Софії, я зроблю так, що твій ідеальний манікюр стане історією. Зрозуміла?

— Психопатка, — буркнула вона і, гордо задерши підборіддя, пішла геть, цокаючи підборами.

Я повернулася до Софії. Вона дивилася на мене так, ніби я щойно власноруч загасила пожежу.

— Навіщо ти це зробила? — прошепотіла вона. — Тепер Крістіна тебе зненавидить.

— Нехай ненавидить, — я стенула плечима і поправила рюкзак. — Не терплю таких шмар. А ти — не мовчи. Якщо дозволяєш їм так із собою поводитися, вони ніколи не зупиняться.

Софія вперше за день усміхнулася — слабко, але щиро.

— Дякую, Єво. Я... я справді вдячна. Хочеш, я покажу тобі, де тут найкраща кава?

— Хочу, — кивнула я. — Тільки чур без черг.

— Тоді після уроків обов’язково сходимо по каву, — посміхнулася Софія, коли ми вже підходили до кабінету. — А ти чому взагалі перевелась?

— Переїхала з Києва, — я зітхнула, згадуючи вчорашній хаос. — У мами нова робота, посада... особисто мене, навіть, не запитували. Просто зібрали речі й погнали. А ти? Ти тут із дитинства?

— Так, народилася тут. Знаю кожен куточок, хоча іноді це місто здається замалим, — вона поправила окуляри. — А де ти зараз живеш?

— Нас поселили в приватному секторі. Здається, це називається Чубаївка, — я намагалася пригадати назву, яку мама повторювала вранці. — Там такі високі паркани й багато зелені. Наш дім двоповерховий, білий, біля самої дороги.

Очі Соні округлилися від здивування.

— Ого! Та я ж живу прямо там, біля тебе! На сусідній вулиці, ближче до П’ятої станції Люстдорфської дороги. Ми майже сусіди, буквально через дорогу!

— Нічого собі! — я щиро здивувалася. В Одесі сотні районів, а нас занесло в один і той самий. — Значить, буде кому показувати мені дорогу додому, щоб я не блукала між тими котеджами.

Саме в цей момент над нашими головами пронизливо пролунав дзвінок. Коридор миттєво заповнився шумом, учні почали заскакувати в класи. Я по-дружньому взяла Софі під руку, і ми разом зайшли до кабінету історії.

Я мимоволі кинула погляд на задню парту. Вона була порожньою. Блек не заявився на цей урок. Його дружка теж не було видно. Весь кабінет ніби видихнув — без його присутності повітря стало легшим, а вчитель спокійно розкладав карти на столі.

— Мабуть, знову десь у гаражах чи біля моря, — прошепотіла Софія, помітивши мій погляд. — Він рідко висиджує всі уроки.

Я лише кивнула. Мені мало бути байдуже, де вештається цей бандюган, але десь у глибині душі я відчула легке полегшення. Сьогодні я вже встигла отримати дванадцятку і поставити на місце Крістіну. Для першого дня в Одесі подій було цілком достатньо.

Я відкрила зошит і почала записувати дату. Софія сиділа поруч, і тепер я не почувалася такою вже й самотньою в цьому великому чужому місті.