3 Розділ

— Чого ти? Я не кусаюсь, — кинув він, навіть не дивлячись у мій бік.

Клас вибухнув сміхом. Хтось уїдливо свиснув, хтось почав шепотітися. Я відчула, як щоки починають горіти від сорому та люті.

У цей момент до кабінету завалився ще один хлопець — нижчий, міцної статури, з нахабним поглядом.

— А ось він — може, — Блек кивнув на дружка, який уже прямував до нас. — Це його місце.

— Сідай сюди, — дівчина попереду швидко посунула свій рюкзак, звільняючи стілець поруч із собою.

Я слухняно пересіла, відчуваючи спиною важкий, глузливий погляд Блека.

— Я Софія, — промовила світловолоса дівчина, коли я нарешті видихнула. Вона обережно протягнула мені руку.

— Єва, — я міцно потиснула її долоню.

Софія здавалася єдиною адекватною людиною в цьому зоопарку. Вона поправила окуляри й ледь чутно додала: 

— Тобі пощастило, що він був у доброму гуморі. З Блеком краще не перетинатися. Нікому.

Я лише міцніше стиснула в кишені телефон, де все ще зберігався мій «козир». Блек виграв цей раунд, виставивши мене на сміх перед класом.

— Хто він такий взагалі? — пошепки запитала я в Софії, відкриваючи зошит.

— Місцева катастрофа, — так само тихо відповіла вона, косуючи на задню парту. — Син якогось крутого авторитету. Кажуть, Блек тримає весь район...

Я мигцем озирнулася назад. Той сидів, закинувши голову, і про щось перешіптувався зі своїм другом, абсолютно ігноруючи вчительку, яка почала писати тему на дошці.

У цей момент мені на телефон прийшло повідомлення. Від Марка. 

«Ти ж знаєш, я тебе скрізь знайду. Одеса — місто маленьке».

Я відчула, як всередині все стислося від відрази. Потім перевела погляд на Блека. 

— Чого тобі, новенька? Настукала вчительці? — пролунав над вухом низький голос Блека. Його дружок позаду гигикнув, а я відчула, як по спині пробігла хвиля роздратування.

— Ні, — кинула я, навіть не обертаючись. Просто втупилася в чисту сторінку зошита, намагаючись ігнорувати присутність цього типа за своєю спиною.

Клас продовжував гудіти, поки вчителька не постукала ручкою по столу, закликаючи до порядку. Вона повільно пробіглася очима по списку в журналі й зупинилася на моєму прізвищі.

— Єво, може, продемонструєш свої знання з математики? — вона вказала на дошку, де вже була написана громіздка система рівнянь. — Прошу до дошки. Оцінимо твій рівень підготовки.

Я важко зітхнула і встала. Весь клас знову замовк, проводжаючи мене поглядами. 

— Удачі, «генію», — кинув дружок Блека мені в спину.

— Наступним підеш ти, Левицький. — сказала вчителька.

Я взяла крейду в руки. У Києві в мене з математикою проблем не було.

Я почала писати. Рядок за рядком, розкриваючи дужки та виражаючи ікси. Поступово я захопилася процесом, забувши про клас. Математика була зрозумілою. У ній були правила. На відміну від мого життя, де все летіло шкереберть.

— Готово, — я поклала крейду і повернулася до Юлії Ярославівни.

Вона уважно вивчила моє рішення, поправила окуляри й ледь помітно кивнула.

— Дуже непогано, Мілевська. Розв’язано оригінальним способом. Сідай.

Я йшла на своє місце під тихе шушукання. Софія усміхнулася мені, а Блек лише незадоволено хмикнув, крутячи в руках ручку. Тепер він знав, що я не просто «ляклива новенька».