1 Розділ

— Та щоб тебе! — прошипіла я, розпластавшись на підлозі.

Ранок почався з того, що я перечепилася через чергову картонну коробку, яку так і не спромоглася розібрати ввечері. Коліно неприємно нило.

— Ягідко! Що сталося? — долетів знизу голос мами.

— Нічого! Все добре! — крикнула я у відповідь, намагаючись не зважати на біль.

Я швидко збігла сходами вниз, перестрибуючи через сходинку. Мама вже стояла на кухні, збираючи сумку.

— Ти розібрала коробки? — вона навіть не підняла голови від своїх паперів.

— Ще ні, після школи розберу.

— Постарайся знайти друзів. Це дуже важливо у твій вік.

Я закотила очі.

— Який ще «мій вік»?

— Тобі сімнадцять, і тобі потрібні друзі. Я не хочу, щоб моя дочка перетворилася на тих тупих підлітків з Тік-Току.

— О, це точно ні. Я такою не стану. Ці дебіли…

— Підбирай слова, — м'яко, але суворо перебила вона.

Я зайшла у ванну і почала чистити зуби, продовжуючи розмову через відчинені двері.

— Нє, мам, ти розумієш… — я глянула на екран телефону, який засвітився від чергового сповіщення. — Я сказала, що ми розлучаємось, а воно мені далі написує!

— Ти про Марка?

— Так, — процідила я крізь зубну пасту.

— Я казала, що тобі не треба було з ним зв’язуватись.

— Та це по приколу було! Він ідіот!

— Ягідко, так про людей не можна, — зітхнула мама.

— Ти сама завжди казала казати правду.

Я прополоскала рота, витерла руки рушником і розблокувала телефон. Чат з колишнім був забитий повідомленнями в стилі «де ти?», «куди зникла?», «я ж знаю, що ти читаєш». Це дратувало до нестями.

— Сідай їсти, — гукнула мама. — Через десять хвилин ми мали б уже вийти.

— Але я тільки їсти буду двадцять! — заперечила я, сідаючи за стіл.

— Якщо ти відкладеш телефон, процес пришвидшиться.

Я востаннє глянула на екран. Швидко набрала: 

«Не пиши мені більше. Ніколи». 

І натиснула «заблокувати». 

Ми вийшли з дому рівно через десять хвилин, хоча я на ходу зашнуровувала кеди. Одеса за вікном машини здавалася занадто яскравою для мого настрою. Біля входу в ліцей мама зупинилася і нарешті подивилася на мене.

— Удачі, Ягідко. Все буде добре.

Я лише кивнула, натягнула капюшон і вийшла з машини.

Коридори ліцею гули. Сотні незнайомих облич, сміх, штовханина. Я йшла, втупившись у підлогу, поки не зрозуміла, що звернула не туди. Якийсь напівтемний перехід, де пахло сирістю і старою фарбою.

Раптом почувся глухий удар об цегляну стіну.

— Ти з першого разу не зрозумів? — почула я низький, крижаний голос.

Я завмерла. Страх на мить паралізував ноги. Я обережно зазирнула за кут. Там, біля стіни, високий хлопець у темній куртці тримав іншого за комір, майже відірвавши його від землі.

— Блек, пусти… я просто… — хрипів той, що висів у нього в руках.

Я ввімкнула камеру. Екран зафіксував кожен рух. Хлопець, якого назвали Блеком, стиснув кулак, і я відчула, як у мене всередині все напружилося. Ідеальний кадр.