Пролог

Я ненавиджу зміни. Особливо такі, про які дізнаєшся за добу до того, як твоє життя запхають у картонні коробки. У мене не було вибору, не було права голосу — мене просто поставили перед фактом. І тепер я маю мовчки сидіти на пасажирському сидінні й дивитися, як Київ залишається десь позаду, а ми їдемо в Одесу.

— Але мої друзі? Школа? — я різко повернулася до мами.

Вона міцно стискала кермо, не зводячи очей з дороги.

— Ягідко, ми це вже обговорювали. Ти підеш у нову школу, знайдеш нових друзів. Ти ж знаєш, це чудова можливість піднятися на ноги після…

Вона не договорила, але я знала, що там далі. Після смерті тата.

Я розуміла її. Чесно. Їй було нестерпно важко, вона втратила чоловіка, з яким прожила все життя. Але від цього розуміння мені не ставало легше. Мені теж було боляче, а тепер до цього болю додався ще й страх перед чужим містом, де я нікого не знаю. А ще страх, що я навіть нікому не сказала про переїзд.

Ми в’їхали в Одесу, коли сонце вже почало сідати. Наш новий дім виявився двоповерховим котеджем у спальному районі. Мама дуже пишалася цією орендою: просторо, світло, «новий етап». Не так вже й погано.

Мама з тріумфальним виглядом прокрутила ключ у замку і розчинила важкі металеві двері. Я зробила глибокий вдих і зайшла всередину.

У носі відразу крутнуло специфічним запахом порожнього будинку, в якому щойно закінчили ремонт: суміш свіжої фарби, будівельного пилу та засобів для миття підлоги. Передпокій був просторим, із величезною шафою-купе, дзеркала якої відбивали тьмяне світло вулиці, що пробивалося крізь вікна.

Праворуч, як мама і обіцяла, розташовувалася кухня, поєднана з вітальнею. Вона була зроблена в світлих, майже стерильних тонах: білі глянцеві фасади шафок, сіра стільниця «під камінь» і масивний дерев'яний стіл посередині. Усе виглядало сучасно і дорого, наче з картинки в Instagram, але в цьому просторі поки не було життя. Жодної чашки на столі, жодної сімейної фотографії на полиці — тільки ідеальна, холодна чистота.

Мама почала емоційно розповідати, куди ми поставимо стару татову кавоварку і де висітимуть нові фіранки, але я майже не слухала її. Мені потрібно було дослідити цей новий простір.

Я повільно пішла коридором, проводячи рукою по гладкій стіні. Перші двері ліворуч — гостьовий санвузол: кахель кавового кольору, душова кабіна, все стандартно. Наступні двері вели в невелику кімнату, схожу на кабінет або бібліотеку, де поки що стояли лише кілька коробок з нашими речами.

Я відчинила кожні двері на першому поверсі, просто зазираючи всередину на кілька секунд, наче перевіряла, чи не ховається там хтось. Немов звір, що мітить нову територію.

За останніми дверима виявилася комора, заставлена господарським приладдям. Я закрила її і підійшла до сходів, що вели на другий поверх. Серце чомусь тьохнуло. Там, нагорі, мала бути моя кімната. Мій новий сховок.

— Єво, ти де? Йди сюди, я знайшла ідеальне місце для твого фікуса! — почувся голос мами з кухні.

— Вже йду! — крикнула я у відповідь, але погляд мій залишався прикутим до сходів. «Новий етап». 

Я підійшла до мами, яка в цей момент натхненно пояснювала сама собі, як саме розташувати меблі у вітальні. Почувши мої кроки, вона обернулася, і її обличчя пом'якшало.

— Ну що, — сказала вона, стомлено, але з посмішкою. — Початок покладено. Трохи дивно тут, так? Але ми це виправимо. Зараз трохи розберемо найнеобхідніше, а завтра вже серйозно візьмемося. Головне, що ми разом.

Вона простягнула руку. Ми автоматично зробили нашу звичну «розпальцовку», легенько вдарилися кулачками та міцно обійнялися. У мами було тепле, знайоме плече, і на мить я відчула себе в безпеці, незважаючи на чужі стіни навколо.

Раптом у її сумочці різко задзвонив телефон. Мама зітхнула і відсторонилася.

— Ох, це, мабуть, керівник. Я швидко, — прошепотіла вона, дістаючи мобільний.

Я мовчки розвернулася, залишивши її говорити, і повільно пішла до сходів, на другий поверх.

Не так вже й погано. Я піднялася у свою нову кімнату. Вона була великою, з панорамним вікном, але зараз заставлена коробками, вона виглядала як склад. Я сіла прямо на підлогу й розрізала скотч на першому ж пакунку. Звідти визирнув мій старий плюшевий ведмідь і кілька книжок. Стало так тоскно, що в горлі застряг клубок.

Двері відчинилися, і в кімнату зайшла мама. У руках вона тримала оберемок нової постільної білизни, а плечем притискала до вуха телефон.

— Так, Валерію Вікторовичу, я вже вивчила звіти. Завтра о восьмій буду в офісі, — вона кинула постіль на голе ліжко. — Ні, логістику ми переглянемо...

— Мам? — я підвела голову.

Вона кивнула мені, але погляду не змінила — він був прикутий до порожнечі, поки вона слухала співрозмовника.

— Мам, я хотіла запитати...

— Звичайно, я підготую презентацію, — перебила вона, але не мене, а телефон. Потім глянула на мій безлад, коротко шепнула «розбирай, Ягідко» в бік, навіть не закриваючи мікрофон, і просто вийшла.

Я почула, як її кроки затихли на сходах. Вона пішла до себе на перший поверх, продовжуючи щось активно доводити своєму новому босу. Я залишилася одна серед коробок. Бажання щось розпаковувати зникло.