Пролог

Я ненавиджу зміни. Особливо такі, про які дізнаєшся за добу до того, як твоє життя запхають у картонні коробки. У мене не було вибору, не було права голосу — мене просто поставили перед фактом. І тепер я маю мовчки сидіти на пасажирському сидінні й дивитися, як Київ залишається десь позаду, а ми премо в Одесу.

— Але мої друзі? Школа? — я різко повернулася до мами.

Вона міцно стискала кермо, не зводячи очей з дороги.

— Ягідко, ми це вже обговорювали. Ти підеш у нову школу, знайдеш друзів. Ти ж знаєш, це чудова можливість піднятися на ноги після...

Вона не договорила, але я знала, що там далі. Після смерті тата.

Я розуміла її. Чесно. Їй було нестерпно важко, вона втратила чоловіка, з яким прожила все життя. Але від цього розуміння мені не ставало легше. Мені теж було боляче, а тепер до цього болю додався ще й страх перед чужим містом, де я нікого не знаю.

Ми в’їхали в Одесу, коли сонце вже почало сідати. Наш новий дім виявився двоповерховим котеджем у спальному районі. Мама дуже пишалася цією орендою: просторо, світло, «новий етап». Але для мене ці білі стіни здавалися холодними, як у лікарні.

Я піднялася на другий поверх у свою нову кімнату. Вона була великою, з панорамним вікном, але зараз заставлена коробками, вона виглядала як склад. Я сіла прямо на підлогу й розрізала скотч на першому ж пакунку. Звідти визирнув мій старий плюшевий ведмідь і кілька книжок. Стало так тоскно, що в горлі застряг клубок.

Двері відчинилися, і в кімнату зайшла мама. У руках вона тримала оберемок нової постільної білизни, а плечем притискала до вуха телефон.

— Так, Валерію Вікторовичу, я вже вивчила звіти. Завтра о восьмій буду в офісі, — вона кинула постіль на голе ліжко. — Ні, логістику ми переглянемо...

— Мам? — я підвела голову.

Вона кивнула мені, але погляду не змінила — він був прикутий до порожнечі, поки вона слухала співрозмовника.

— Мам, я хотіла запитати...

— Звичайно, я підготую презентацію, — перебила вона, але не мене, а телефон. Потім глянула на мій безлад, коротко шепнула «розбирай, Ягідко» в бік, навіть не закриваючи мікрофон, і просто вийшла.

Я почула, як її кроки затихли на сходах. Вона пішла до себе на перший поверх, продовжуючи щось активно доводити своєму новому босу. Я залишилася одна серед коробок. Бажання щось розпаковувати зникло.

Ніч прийшла швидко. Я розстелила ліжко, але так і не заснула. У велике вікно заглядало чуже небо. Одеса не пахла домом. Вона пахла морем, вологою і невідомістю. Я дивилася в стелю, слухаючи, як на першому поверсі все ще клацає клавіатура — мама працювала.

У ту ніч я пообіцяла собі, що не дам цьому місту себе зламати. Якщо мама зайнята своїм життям, а тата більше немає, я сама буду захищати свої кордони.