Поезія/вірші. Частина 2

Прощання смереки

Ми залишим режим невідомості
У твоїй всій безмежній казковості.
Хочеш правду, колись узнаєш,
Як життя все своє проспіваєш.

Соловейко в гіллі калини
Пісня ж в душу мою полине,
Наче та, то безмежні світи
І крізь безліч епох не дійти.

Привітав, доторкнувся поглядом.
Пурх, нема, вже літає у висі.
Ледве видно ті крила сизі,
Ледве чути тонкий голосок.

І в косу уже сиву від болю
Заплету золотий колосок.
Стану житом, бринітиму яро
І ловитиму сонця чари.

Стану сонцем, шептатиму вітру,
Що його я вже зможу зігріти…
Стану деревом край стежини,
Щоб спочила якась людина…

Стану піснею соловейка,
Озовуся в душі своїй власній –
Парадокс із усіх парадоксів –
Вище неба і поза часом.

Упаду росою на трави,
Потечу із водою річки,
Ти тепер вже мене не побачиш –
Ти зрубав вже свою смерічку…
26.01.2010

Подобається

#594 в Різне
#69 в Поезія

Відредаговано: 01.12.2025