Сучасність

Стоять дуби і осокори,

І жито поле устеля,

Природа, повная покори:

Людина нею управля.

А чи так треба, любі люди,

Чи ми собі те наплели –

Панує наша влада всюди.

І осокори, верби з кручі – погнили…

Такі хазяєва панують…

Не жито поле устеля

Всі не будують, а руйнують.

Чи вами Диявол управля?!

Вже не колоситься пшениця.

Там квітне рапс на полі тім.

Це не Вкраїна мальовнича –

Це гроші з прибутку у всім…

Ми не посадимо калину,

Бо з неї мало толку нам..

Та ось ми скажем – волі, волі!!!

Ми хочем у свободі жить.

І тут же плачуть діти долі –

І що ж бо з ними то робить?!

Заплаче нам і діброва –

Поллються ріки сліз-дощу…

І Україна веселкова,

Втре сльозу, глянув на зорю.

На ту зорю, що сотню років

Зорить над нами усіма.

Прекрасна зіронька стоока –

І сльози, й радість: все вона

Побачить. А може, й Богові розкаже,

Що поробили люди грішні

І все те правдою докаже.

Де бував праведник колишній

Там десять грішників сидять

І правду згадують, шанують

Та й на словах наш мир створять,

А далі злом підуть – панують!

І зірка в небі заголосить,

Що ще за Ісуса нам зорить.

О, люди, як вам говорить

Про людяність й не голосить?

Ви Бога стали забувати

І матір свою цькуєте:

Вам треба гроші, грабувати

І матір можна, як на те…

Та й нащо нам верба й калина

І чорнобривая дівчина –

Є гроші, влада, то й дівчина

Прийде, та й зацвіте калина,

Що в праведних, що в грішних

Ви породили розбрат в світі:

Що було грішно, те свято.

Ви злії посплітали ніті

Серед народу. Та й на що

Нам в Бога вірувать?!

На що нам сіять те, що не потрібно

І все невигідне садить,

І в сад дівчиноньку водить,

І розмовляти з нею гідно?!

Продажний світе, розкрий очі,

Отрутою ти не шепоч!

Поглянь хоч раз ти серед ночі

(а далі хочеш, чи не хоч)

Поглянь на зірку, що кровлею

Аж по свій обід затекла.

Налита кров, як та ріка,

А пахне й звідти вже землею

В якій та кров колись текла…

Погляньте, хоч би не осліпли,

Від того, що побачте ви.

Та, може, б на хвилину зникли

Тирани на усій землі…

Чи, може, б серце розтопило

Вам хоч на пару хвиль,

То, може, вас би осінило

(хоч відстань звідти тисячі миль)

Про те, як треба всім нам жити,

Про те, що шанувать, що ні.

Чи пізно вам вже пламеніти

У Бога в праведнім вогні?

Отож, всі люблять тебе, земле,

За куруш, долар продадуть,

А потім там же й поплюють –

Таке в нас панство наше темне.

Кріпися, нене, прийде час

І знов все буде, як було.

Та треба чекати, плине час…

Щоб з ґрунту бідного зросло

Те щастя, що його чекаєш

Та вже віками виглядаєш,

Неначе казку, тисячу див,

Що в світі цілім лиш єдине –

Та й те не для Вкраїни…