Поезія, написана серцем
Монолог Івана Вишенського
Нема на світі правди, волі,
Усі в пороках, мов у павутинні…
І навіть й ті, що босі, голі.
Не кожен й жебрак робить діла доброчинні.
Не кожен серед всіх на світі
Зможе сю істину уйнять.
І він зуміє не робіти,
Коли неправдоньку сказать…
Всі хабарі беруть, як дар,
Неначе божий наш Владар
Такого нам вовік заповідав
І це виконувать сумлінно так благав.
Чи в нас немає тих що проти брата
В суді хибно посвідчити зуміли?
Чи ми, живучи, не згадуєм розбрату?
Чи забули заповіді Божі?( так, певне, схотіли)
Отож, яку заповідь з семи тут не згадаєш,
Усюди гріх і розбрат нині убачаєш.
По всій землі великій і могучій
Порозходились «праведників» кучі.
І всі говорять: «- Бог усемогутній!»
А самі – шепчуть дяку Сатані…
Отак ведеться в світі християнськім
І не у нім однім,
А в усім мирянськім.
По пальцях полічити праведних голів…
Та хто би стільки бачити волів?
О, Україно-ненько, о, Афоне-друже,
Мені мирське колись не було чуже,
Але відмовитись від всіх пороків я зумів
І Божу ласку в печері зустрів.
Пошли ж, Боже, людям забуття
Отих гріхів – хай живуть з каяття.
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
