Летить пісок з усіх усюд - повсюди -
Се буря вітряна напина свої груди,
І дише, наче жаром з пекла :
Такою може бути лише Гекла …
Ніколи ще в Єгипті не було такої
Посухи пекельно-сильної й страшної.
Ото бувало Ніл виходив з берегів,
А це неначе в чверть він обмілів.
Усе запало в мертву тишу,
Та ось же щось тремтить біля комишу!
Серед густого і високого папірусу
(ще ж не всі пішли в гостину до Озіріса!)
Сидить і тяжко диха рожевий пелікан,
І дивиться на річку, неначе на обман.
Здається, що колись і тут була вода,
Та пам’ять та у вічність відплила …
«Нехай би я одна помру від спраги,
А як же діти, вже ж і їм нема наснаги!
І як прожити нам без милої водиці,
Де ж нам знайти ті золоті криниці,
Чи вже отут і смерть?»
Що за життя ?! Усе йде шкереберть…
Малі порозкривали оченята тихо,
За що ж цим малюкам такеє лихо?!
Порозтуляли всі дзьоби, аби вітер їм
Хоч трохи остудив дихання всім.
Сидить же мати, крила опустила.
Що їй робити, щоб дитина жила?
Пече сильніш й сильніш - води нема,
А чи буває без неї десь життя?!
Погляне мати – серце розриває на шматки,
Що ж їй зробити, щоб діточок зберегти ?
І глянула фламінго на сонця диск ,
Бо зараз йде вона на свій останній «риск»,
Зібравши сили, діточкам говорить:
«Ви, мої милі діточки, мій світ,
Ви ж бо продовження моє, мій рід-
Я вас люблю - ви пам’ятайте це
Згадайте про матінку хоч одно слівце!»
«О,нене, що ж Ви хочете зробити,
Як ми без Вас отут будемо жити?
Не йдіть нікуди, не кидайте нас!»
«Я з вами буду…цей останній час…»
Отак сказавши, розірвала груди -
Кров потекла з грудей усюди…
І нічого робить малим дітям-птахам,
Усі пили ту кров, споріднену жахам…
І вижили птахи, та зчервонілось пір’я,
Неначе кров, що мати їм дала з невір’я…