Поезія мого життя
Віолончель мого зникнення
Скільки їх в прірву обрушилось
В дальній безодні землі!
День той настане — і я, так само,
Зникну в нічній пітьмі.
Все заніміє, що жило і боролось,
Рвалося в сонячний блиск.
Очей моїх зелень, і ніжний мій голос,
І золотих кучерів лиск.
Буде життя — із насущним хлібом,
З пилом буденних надій.
Буде усе — під високим небом,
Наче й не знало подій!
Змінна, як діти, у кожній днині,
Зло — лиш на мить, не на вік,
Любила я час, коли дрова в каміні
В попіл стихають під тріск.
Віолончель... кавалькади у хащі...
Дзвони в селі за горою...
— Мене, таку справжню, від інших найкращу,
Залиш наодинці з собою!
Для вас — хоч я правил не знала ніколи,
Близькі ви мені чи чужі!
Я прагну від вас лише віри й любові,
Й лагідного світла в душі.
В листах, у розмовах, щодня і щоночі:
За правду, за «ні» і за «так»,
За те, що для мене— в моїх юних оковах
Важливий найменший лиш знак.
За те, що прощати — моя неминучість,
За мій гордовитий вид,
За ніжність мою — як безумну квітучість,
За гіркоту всіх обід.
За швидкість подій, за польоти і крила,
За правду і гру на вітрах...
— Послухайте! — Любіть мене з більшою силою
За те, що я стану як прах!
#1167 в Різне
#177 в Поезія
#1275 в Сучасна проза
Відредаговано: 04.06.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
