Поезія мого життя
Відлуння онімілих днів
Я довго не знала, чому оніміла,
Чому в моїм серці панує зима.
Чому я нікого любити не вміла,
Чому почуттів більш ніяких нема.
Аж поки та ніч не прийшла у видіннях,
Де я, задихаючись, в небо кричала.
У болі розбита, в гарячих моліннях
Я одного тільки в Бога благала:
«Візьми цей вогонь! Хай настане пустеля!
Я більше не можу терпіти цей щем!»
І тиша накрила мене ,наче скеля,
Сховавши мій відчай за вічним дощем.
Молитва почута. Тепер я спокійна.
Немає ні болю, ні сліз, ні тривог.
Та крига в душі вже занадто надійна:
Вона не пуска нікого за порог.
Та крига розтанула в погляді яснім,
Коли він торкнувся моєї душі.
І світ, що здавався холодним і згаслим,
Розквітнув, як проліски в лісній тиші.
Він зняв заціпіння м’якими руками,
Вернув мені сльози, і радість, і щем.
І серце, що спало між тими льодами,
Розквітло нарешті під чистим дощем.
#1167 в Різне
#177 в Поезія
#1275 в Сучасна проза
Відредаговано: 04.06.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
