Поезія мого життя
Романс «Крихка броня»
У залі порожній лиш тіні й тумани,
Я зброю стискала в холодній руці.
Лишались на серці невидимі рани,
І відчай застиг на блідому лиці.
Я кожного вбити була наготові,
Хто крок би ступив у мій замкнений світ,
Та в кожному жесті й запеклому слові
Ховався тонкий, мов крижина, граніт.
Всі гості непрохані з острахом в зорі
Тікали від гніву, від сталі й вогню.
Вони не читали в моєму затворі
Цю слабкість жіночу, цю спробу смішну.
А ВІН не злякався. Крізь тишу і втому
Він йшов, не ховаючи погляд ясний.
Він шлях прокладав до порогу мойого
Крізь холод мій лютий, крізь опір міцний.
Він руку поклав на залізо без звуку,
І вчула я власного серця биття:
«Навіщо взяла ти цю зайвую муку?
Це сталь, а не шлях у щасливе життя.
Ти цілиш у кожного, хто біля тебе,
Та пальці тремтять, бо не знають курка.
Тобі не війни, тобі захисту треба,
Який тобі дасть лиш надійна рука.»
І зброя упала... Лиш відзвук металу
Розбив мої стіни на тисячі драм.
Я довго і марно себе захищала,
Будуючи в серці понівечений храм.
Він знав, що стріляти я зовсім не вмію,
Що зброя -це маска, це вигук німий.
Він вкрав мій набій, але дав він надію,
Щоб світ мій став тихий нарешті й живий.
#781 в Різне
#104 в Поезія
#1044 в Сучасна проза
Відредаговано: 15.04.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
