Перше кохання

Воно прийшло до мене тихо, як перша травнева злива,
коли повітря пахне бузком і мокрою землею.
Він стояв під старою липою в шкільному дворі,
і сонце заплуталось у його волоссі, ніби золоті нитки.

Серце моє вперше затремтіло, наче пташка в долонях,
ніжно, болісно, до запаморочення солодкого.
Його усмішка — легка, як дотик метелика до щоки,
розтопила в мені весь зимовий лід.

Ми йшли алеєю, де цвіли каштани,
і пелюстки падали на мої плечі, мов білий сніг.
Я тримала його руку обережно, ніби крихкий листок,
боячись, що цей сон розтане від одного подиху.

Його голос — теплий, як літній вечір над озером,
шепотів щось просте, а в мені розквітали цілі сади.
Ім’я його на вустах було солодшим за черешню,
я повторювала його в думках, ніби таємну пісню.

Вечори були безкінечні, як поле конюшини,
ми сиділи на старій лавці під молодим місяцем,
і мовчали — бо серця говорили голосніше слів,
а зірки над нами блищали, ніби свідки.

Перший поцілунок — несміливий, як перший крок у річку,
губи тремтіли, подих завмирав у горлі,
і весь світ на мить став тихим, наче ліс перед грозою,
а потім — вибухнув тисячею теплих вогників у грудях.

Воно було чистим, як роса на пелюстках троянди,
болісним, як прощання з дитинством назавжди,
і вічним — бо лишилося в мені ніжною раною.
Навіть тепер, коли роки лягають снігом на скроні,
я іноді відчуваю запах того бузку,
той трепет у серці, той подих його імені,
і знаю: перше кохання не зникає.

Воно тихо цвіте в душі,
як весняний сад під шаром часу,
і шепоче м’яко: «Ти любила.
Ти вміла любити
так, як люблять лише раз —
до сліз у очах, до неба в серці,
до дрожі в колінах від одного погляду».