Поезія любові
Спогади з дитинства
Вони приходять тихо, мов вечірній туман над річкою,
коли сонце вже сіло, а вода ще тримає тепло дня.
Я знову біжу босоніж по теплій пиловій дорозі,
пахне суниця й гаряча смола на соснах.
Бабусин двір — старий, з похилим парканом,
курчата дзьобають під вишнею,
а я ховаюсь у високій траві,
де сонячні зайчики танцюють на долонях.
Мамин голос кличе з ґанку: «Іди вечеряти!»,
і цей звук — наче тепла ковдра в холодну ніч.
На столі — хліб щойно з печі, молоко з піною,
і варення з малини, що липне до пальців.
Тато кидає мене високо-високо,
і на мить я лечу над світом,
вітер свистить у вухах,
а його сміх — глибокий, як колодязь у дворі.
Дощ стукає по бляшаному даху,
я сиджу на вікні з книгою казок,
за склом — світ розмитий,
а в кімнаті — запах старого дерева й безпеки.
Велосипед без гальм мчить з гори,
серце завмирає від швидкості й радості,
подряпані коліна — медалі за сміливість,
і ніхто не лає, бо «ти ж ростеш».
Вогник світлячка в банці ввечері,
зірки над головою — ближчі, ніж тепер,
і шепіт: «Коли виросту, буду...»
— мрії були великі, як весь той безмежний світ.
Ці спогади — не просто картинки,
вони живуть у мені теплим клубочком,
коли життя стає холодним і гострим,
я торкаюсь їх — і знову дихаю легко.
Дитинство не пішло.
Воно залишилось у мені —
як тиха річка під льодом зими, що все одно тече,
несе мене далі, і шепоче: «Ти вдома».
Відредаговано: 10.01.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
