Для тата, якого вже немає

Тату, ти — той дуб, що стоїть у моїй душі,
корінням у теплій землі мого дитинства,
гіллям — до тихого неба, куди ти відійшов.
Твоя долоня досі гріє мою долоню,
хоч пальці вже не торкаються шкіри.
Ти — запах деревини в старій майстерні,
гарячої кави в холодний ранок,
шурхіт осіннього листя під нашими кроками,
коли ми йшли лісом і мовчали —
і ця тиша була найтеплішою розмовою.
Твоя любов — тиха, мов глибока річка,
що несе мене крізь усі мої бурі,
міцна, як скеля під босими ногами,
вічна, як гори, що не хитаються в вітрі.
Я пам’ятаю тепло твоїх плечей,
коли ти ніс мене, а світ був надто високим,
як ти лагодив усе мовчки, не хвалячись,
і вчив: справжня сила — встати ще раз,
коли ноги тремтять від утоми.
Ти вчив мене чути подих гір у тиші,
бачити стежку в густому тумані зорі,
стояти прямо, коли вітер гне всіх навколо,
і захищати — просто бути поруч, без слів.
Тепер ти — в кожному промені сонця крізь хмари,
в кожному подиху вітру, що торкається щоки,
в теплій землі, куди я приходжу тихо,
щоб сказати те, що не встигла при житті.
Тату, ти — мій корінь, що тримає в найсильніших бурях,
мій обрій, що кличе вперед у темряві,
мій спокій, що приходить у снах, теплий і рідний.
Я люблю тебе так глибоко й ніжно,
що серце стискається болем солодким,
люблю до сліз, що котяться самі,
до тепла в грудях, що не згасає ніколи.
Ти пішов тілом,
але залишився в мені —
як вічне дерево, що росте крізь біль,
крізь роки, крізь втрату,
і шепоче тихо: «Я тут. Завжди з тобою».
Дякую тобі, тату,
за кожну мить, коли ти був моїм небом,
за силу, що ти передав мені в спадок.
Я несу тебе далі —
у кожному кроці, у кожному подиху,
у кожному «тримайся», що кажу світу.
Ти — у мені повік.
Назавжди.