Вона пише не з гучних слів —
із тиші,
де серце вчиться дихати знов.
Її рядки — не крик,
а теплий шепіт,
який чує той,
хто теж колись мовчав від болю.
Вона знає,
як виглядає любов без прикрас,
як втома сідає під очі,
і як надія
все одно прокидається зранку.
Її почерк — ніжний,
але не слабкий.
У ньому жінка,
що падала,
плакала,
та навчилась тримати світ
однією рукою —
а іншою писати правду.
Вона не обіцяє казок,
вона дарує життя —
таке, як є:
з тріщинами,
світлом у вікні
і серцем,
яке знову вірить.
І коли вона пише —
тихо стає навіть болю,
бо він нарешті почутий.
Відредаговано: 01.01.2026