Поезія душі
...пишатися крилами...
Я стомилась чекати спокою, і тягнутись хмурною дорогою.
Так набридло грати у піжмурки, затуливши очі смородиною.
Ніби всім добре, бо ти нічого не бачиш.
А, те що листя розвівається, для навколишніх нічого не значить.
Шкодувати немає причин, хоча зробленого не мало.
Люди ходять по колу, а я ніби по овалу.
Втратила майже всіх, хто став рідним і близьким.
Та порадили плюнути і запити французьким.
Стала стервом колючим, без світла і мрії в очах.
Перестала страждати годинами і прибрала тягар на плечах.
Стала злою, жорстокою й не пускаю людей у свій вимір.
Всі, хто робив мені боляче, особисті мої ювеліри.
Кожен з них шліфував і огранював тонкі струни моєї душі.
Постарався встромити у серце безліч ножів.
Знаю я, що історія ця задавнена.
Та якщо придивитись, я ще досі поранена.
Часто чула, не варто плакати, бо цього ніхто не оцінить.
А якщо хтось побачить, то проти тебе примінить.
Але ж плакала я не для балів чи одобренням соціуму.
Так хотілося вибратися з того клятого акваріуму.
Викинути із пам'яті те, що заважає жити.
Вставати і далі йди радіти, творити любити.
Крокувати дорогою рівною, з гордо піднятою головою.
І, нарешті, пишатися крилами,
Не відібраними юрбою.
Відредаговано: 30.08.2024
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
