Нарешті зима

Я сиджу на підвіконні та дивлюся, як граційно падає сніг. 

З похмурого, сірого неба  рясно сиплеться на асфальт.

І поодинокі сніжинки повільно зникають назавжди.

Вдаряючись об його тверду  й нерівну поверхню,

Об землю та зім'яту жовту траву – тихо тануть.

А так хочеться, аби ті кришталеві білесенькі павутинки

Нарешті створили довкола білу, пухнасту,

Фантастично чарівну феєрію-казку для нас. Спільна мрія! 

Он, поодаль, кумедно стрибає  сірий маленький горобчик 

Поруч з голим кущем дзьобиком щось на газоні шукає.

Очевидно, що зголоднів і змерз. Шкода пташку!

Калюжа посеред двору одиноко блистить.

В ній віддзеркалюється похмуре небо разом з кудлатими,

Білими, хмарками, які безшумно по ньому пливуть.

А там далі поривчастий вітер моментами погойдує 

Темні, голі віти старої, широчезної липи, що так схожа на привид.

Липа ж турботливо затіняє собою паркову дубову, 

Ковану лавку і влітку, і посеред невиразної цьогоріч зими. 

Там ми з Солькою – меншою моєю сестрою час від часу

Сидимо влітку,  завбачливо ховаючись від  надокучливої жари.

Трохи далі росте одинока, колюча, вічнозелена ялинка, 

Яка так уміло приваблює око. Спостерігаю, як з-під неї

Необачно стирчить рудий, пухнастий, з білим кінчиком,

Хвіст білогрудої бешкетниці – зубастої білки. 

А зверху, на чубку вічнозеленої ялини без упину стрекоче

Невгамовна білобока сорока з довгим чорним хвостом.

І моя подруга Алька, з барвистим новеньким ранцем на спині,

Біжить парком – зі школи додому, неймовірно щаслива!.

А я все ще сиджу на підвіконні та витріщаюсь в вікно.

Чемно чекаю на маму та Солю, сестричку – малу капризулю.

І ще нетривалих, однак таких нескінченних сьогодні 5-10 хвилин....

Й ми  всі разом, дружно виходимо в двір, до друзів, погратись. 

Руками та ротом ловити той, щоразу рясніший

Та прозоріший холодний кришталь павутинок-сніжинок,

Тендітне творіння зими, що нам небо сьогодні

Так щедро дарує. Вперше цієї зими. Чим приємно диву. 

Сподіваюсь, що під їх суцільним покровом побіліє земля.

І, нарешті, я зможу взяти санчата та хоч трохи ще цьогоріч

Покатаю маленьку сестричку. Мама ж просто посидить поруч

На дубовій, кованій, ледь засніженій парковій лавці

Під  старезною, широкою, голою липою споглядаючи нас!