Як боляче

Так боляче… Я пів дня вже  сиджу  у підвалі, 

І  крізь маленьке вікно дивлюся та бачу:

Через дорогу  сірий будинок стоїть

У сонячній заграві. Картина ця виглядає так,

Неначе  він горить, яскравим вогнем палає!

І це наштовхує мене на роздуми  про те, 

Що в будь-яку секунду він може горіти й справді,

Бо в нас війна, та знов ракети летять,

І оголошена повітряна тривога по всій Україні

Вся мапа багрянцем горить вже майже пів дня.

А я в підвалі сиджу і зі мною мої сусіди:  

Дорослі й малі – всі без винятку тут, 

Хто залишався удома цього пекельного дня.

Підвал нас рятує від смертельної небезпеки:

Загинути від дрона атаки, чи удару ракети.

Й ми маєм надію, що все якось минеться

Небезпека пройде мимо нас, і всі будуть живі...

А поруч плаче дитя, і кіт  сусіда нявкоче,

Бабуся на лаві сидить, і молитву тихо шепоче,

Тінейджер-сусід на телефоні ліхтар засвітив, хоче

Віднайти мережу, але у нього геть нічо не виходить.

А він і далі рукою вгорі  вперто водить, шукаючи інтернет.

Інтернету і світла нема, у нас ракетна атака

І вдарили десь у підстанцію, напевно

Козли… Сидимо при свічках.

А дідо Тарас страшні та сердиті прокльони оркам кидає:

“Хай у пеклі ті вбивці горять і земля їх собі не приймає…”

Він шморгає носом, застудився бідака... 

У тому підвалі не вперше старенький сидить.

А на тій лаві, що справа від мене у сірій пітьмі стоїть

Хлопчина малий, каже мамі, що вже їсти хоче, 

Давно зголоднів і дуже сильно замерз,

І добре би було під теплу, пухнасту ковдру залізти…

А сусідка  моя завбачлива,  Роксоляна,  термос мені подає, 

Щоб кави попив, хоч трохи зігріються руки!

А в тому куточку підвалу велика родина сидить

І плачуть діти, а мати їх укриває пледом картатим,

Щоб хоч трохи зігрілись. А може заснуть в теплі.

Бабуся й дідусь згадали, як гарно жилось до війни,

Батько каже, що те життя мирне вони тоді не цінили…

Всі, хто сидить поруч, його добре почув

І розуміють всі без винятку, що він ох як правий!

І від усвідомлення  того дуже боляче стає на душі відразу

 І не тільки мені, бо по опущених головах долу

Та мокрих від сліз очах - бачу, що всім  це болить!  

Сусідка навпроти сидить і руки собі розтирає,

Бо холод так пальці скував, що геть ради нема…

На вулиці вже сутеніє, і третя година пішла

Як сюди нас вчергове загнала сирена. О Боже, коли це скінчиться???

Хтось вичитав у додатку, як на хвильку зловив інтернет,

Що “ракетна небезпека” писала:

Дрони літають над містом, існує реальна загроза вибухів

І не відомо яка у них ціль: електрична підстанція,

ТЕЦ чи цивільні будинки. Помітили їх у південній частині… 

Чути вибухи десь приблизно в тому районі. Кажуть, що працює ППО.

Єдина надія у нас на тих хлопців відважних,

Що вмінням своїм рятують наші життя!

А зітхання й  гамір знов шириться по підвалу:

Чути шепіт й гучні голоси, хтось зловив інтернет,

І новини читає та  голосно повідомляє всім основне…

А вечір невпинно місту на плечі сідає. Добре, що тут є запас свічок.

Чути запах підвалу, затягує сирістю, світла нема,

Чад від свічок кучерявиться над головами.

Дихати важко, і душно, і холодно одночасно.

Час біжить, а для мене  - стоїть на місці.

І нарешті сирена волає - відбій,

Всі полегшено видихають: ЖИВІ І ЦІЛІ.

Здається минулось і пронесло ЦЬОГО РАЗУ!