ЭГОЇСТ
12.09.2010
____________________________________________
Чому так все трапляється?
Здається, час вже каяться!..
Тепер, коли пройшли роки
І сиві стали вже батьки
Давайте разом все згадаєм
Як то було: - Десь там за гаєм
Дзвіночком голос той дзвенів
Колись в серцях милих батьків.
Маленькі дітки – янголятка
Росли як квітки ці малятка…
А виросли – і дзвін той став
Глухим, глухим, глухим…
Не чують дітки ті батьків -
Їм краще вже самим…
Як сталось так?
Чому - скажи?
Чому так соромно мені
І ниє біль моя в душі…
Хто нас учив, як треба жить
На грішній цій Землі?
Хто нас учив дітей любить -
Не знали ми тоді….
Здається ми були такі
Самі собі - собі…
І жити стали, як могли
Тоді з дітьми одні.
І материнське серце знов
Інстинктом б’є ключем …
Безмірно любить, все простить
Життя своє занапастить,
Щоб чадо виросло, від болю
Закриє сина там собою.
Як та тигриця – всіх порве…!
Моє то чадо! Все моє!
А розум десь там озивався
І тихо так собі сміявся
Над серцем материнським … Що?
То серце винне? Ні! Воно
Так сильно билось і тремтіло
І все горіло… Все горіло…
Воно, як сонце, для людей
Тепло давало для дітей…
І що із того? – Ось! Дивись!
А краще просто: - Помолись!
За те що обпікало душу,
Що гріло сильно.. – Тепер мушу
Тобі згадати тую днину,
Коли в холодную годину
Сліпило очі дітям ти…
А де, скажи, ті молитви?
Де святість Бога ? Їхні душі
Самі собі росли і мушу
Тепер тобі я нагадать
Що батька треба величать на «ВИ»!
А , може, ти забула?
Тепер ось май … Що?... Не почула?
Я можу знову повторить,
Що діток треба так любить
Щоб, там, колись, - в холодну днину
У прокляту, лиху годину
Дитя згадало, що ВОНО
Без батька й матері - ОДНО!
Що батько й мама – тільки ВИ!
Тоді ми будемо людьми!
А ти, матуся, - як учила?
Свою дитину в тую днину…
Тепер ось тикають і інші
А потім внуки – теж не ліпші…
Ми ті , що є … і наші душі
Закрили вже давно нам уші.
І ,як раніше, серце світить
А розум знову не помітить нас.. .
Вже тепер, коли душа
Зістарилась … тому тепла
Так хочеться... І допомоги…
Та що там! Не чекать підмоги?
Від егоїстів, що ростили
Кохали, ніжили, пестили
Все що було ми віддали!
Чи правильно робили? – Ні!
О люди! Люди! - Матері!
Хіба не бачите самі: -
Раніш було , тепер бач знову
Серця горіли і потому
Не можна так дітей ростити!
І навіть…! – Так не можна жити!
Найбільша вартість у житті -
Не дім, машина, дача – Ні!
Не та бездонна ,глянь, любов,
Що ось тепер не гріє кров!
Не ті слова, що медом л’ються!
А гірка правда, щоб проснуться,
Щоб все угледить, зрозуміть…
У ту єдину в житті мить!
Коли наступить світла днина
І вже рахунок по годинах,
Коли життя вже там, далеко…
І в небі десь летить лелека…
Коли не треба щось прохати -
І ти, старенька, мила мати…
І ти , батяня, не журись…
Ти не один – ось подивись…!!
Ідуть сини… !! Самі… на поміч!!
Як це приємно !! Пліч по опліч…!!!
Коли не треба слів подяки…
Коли в душі цвітуть вже маки…
Що? Не так дітей кохали?
Все пестили? Тепер згадали…
Про душу…, розум… А тоді ?...-
Тоді були ми молоді….
Ніхто нам цього не сказав
І от вам фініш… – Ти згадав?
То ж , хоч тепер, пенсіонер
Згадай про розум , піонер…!
Тепер ти гірше за дитя
І не цвіте твоє життя!
Тепер ти можеш «жито жати»
І все життя своє згадати!
А мудрість? Де ти забарилась?
Да що там… – просто ти приснилась…
О люди! Люди! Матері!
Згадайте всі – Ви не одні!
І щоб дитина серце мала
І благодаттю величала
Щоб Вам, старенькі, не просити -
Із розумом потрібно жити!!
А серце… Хай воно само
Працює справно - так дано…
Душа і розум , мудрість нашу -
Колись на старості побачиш …
Мораль у цим житті така –
У вихованні… Все. Пока.
Відредаговано: 17.08.2024