14.
вчинок
коли у народу немає душі
він йде до сусіднього
і за гроші купує її -
він, котрий без душі...
(В. Хлєбніков, "Па-люди")
крізь потріскані скельця старих окулярів моїх
розгледів я сонце що сходить -
і то було зовсім не сонце,
а різні у безлічі скалки,
розкидані райдуг уламки
сяяли в скельцях потрісканих
давніх-давніх старих окулярів моїх...
крізь віти безлисті реліктові лісу
глянув у небо - побачив розтрощену цілісність,
синю безмежність у зморшках і тріщинах
побачив крізь віти безлисті реліктові лісу
в безобріях неба...
у буття зазирнув я крізь пальці
перед очима схрещених рук -
і побачив у людстві людину
і тисняву тіл в нескінченній численності
бачив я між пальцями
перед очима схрещених рук...
і відпустив я у подорож поглядом душу
крізь потріскані скельця старих окулярів,
крізь віти безлисті реліктові лісу,
крізь пальці перед очима схрещених рук... -
і одразу осліп і оглух, онімів і посивів як лунь,
загубився й розтанув... -
я зник у безмежній тиші самотності,
знищений Всесвітом вмить швидкоплинно.
байдужим прощанням вслід мандрам моєї душі
сяяли дзвонами-сміхами зорі,
шлях зачинили мені з небуття, у повернення долі... -
раділи бурхливо у тимчасовості
власної
вічності...
15.
зашморг
кільцем вогненним,
підвішеним до гілочки осики,
гойдається життя із ранку в ніч.
із ранку в ніч воно нагадує про себе
дзиґарикам припнутим до полиці...
щось сталося зі мною, а що?..не розумію.
спочатку став я непотреба,
а потім випхали в непотріб -
дивилися на мене мов крізь шкло -
і в решті став ніхто я.
оце лишилася осика і дзиґарик
припнутий до полиці,
яка вмістилася поміж гілок осики...
всі кажуть - божеволію.
та ні! зима була і густо клала фарбу,
забілювала світ,
зеленим все закреслила весна, а літо...
літо сіяло блавати в жито,
а у пшеницю маки.
осінь все вітрами позривала,
затим дощі...дощі... - потік мого буття
і сльозний вир кохання -
оті дощі так довго лили все,
що ледь не змили душу...
так миють злото люди.
...люди... - щось сталося із ними! а що?..
я так гадаю - божеволіють вони.
петлю намилюють й мені на шию в"яжуть
комірчиком тонким і моцним як воляча жила...
навіщо ж так?!, я сам!
...але про що це я?..куди мене заносить?!..
...була зима...авжеж...та раптом стала осінь,
просила все - щоб я проклав свій шлях
у зорях незліченних,
у плин буття між оберегів щастя -
щоб був лункішим він за шелести дощів у листі...
бо жити у житті так відчайдушно і важко, і марудно...
...щось сталося зі мною, а що?..не знаю...
стою розгублений...і йти не маю сил...