9.
перекинуті мости
через виблиски і блиски!
чути поскрипи мостин
юрмо-скупченого дійства...
в блискавицях далечінь
кличе окликом гортанним...
чи починок чи почин -
пада в розпачу останній,
не дотягнеться нестямний
у коловертню до кіл,
до коліс що білі спиці...
палять очі наче сіль
сонця коси променисті.
сміх червоний зоряниці
дзвінко їде в колісниці,
що запряженая цугом -
чути постуки копит
і веселий вітер дмуха
насторожуючи вуха,
до зеніту часів стук
потягнувся мов серпанок
в синій танучі імлі...
і не бачити, не чути
крізь хихикання прощання -
як зникаючи зітхнув
чорний сутінок останній,
розкидаючи безладно
роси світлі по землі...
10.
на белебні берега настил овальний - мастильно намощений
міста поміст
тут голови сунуть під оплеск овацій і ріжуть без візи
під вереск і писк
одрізане тіло кладуть до кишені, як кладуть окрушину
у носовик
таємно показують кажучи жахно
- ...свічки запаліть... -
в кружало закочують тіло усміхнене, чхають в долоню
за браком хусток
і стримно зітхнувши заплющують очі, осану співають
про себе в умі
а потім навшпиньках розходяться, стиха шепочучи щось
по кутках...по кутках...
зберуться потайки на рогу всіх вулиць з обличчями злими
і пострілом рот
і мружачи око - смакуючи! - цілять більярдною кулею
нижче пупа...
остання потала і мука остання...з останньої сили плисти
вже несила -
душі твоїй душно! душі твоїй тяжко у колі солоному
холоду моря...
що буде, те й буде - забуде розбудиш...
пливи без оглядки...
пливи ж но...пливи!!!..
11. ...навіщо?..
від танення снігу вологе повітря
волого і свіжо віє в обличчя...
ховаючи голову в плечі
малеча Всесвіту, я -
кома, ніщо, маленя! -
стурбований побутом
йду із запитливим поглядом,
із запитанням - що на мене чекає?..
що буде там далі?..
чи далі осяйні?...чи далі-жалі?..
видихує вітер і видихає
мої запитання сакраментальні...
...я - поспішаю у зламаність побуту
з крихкістю літ...і світ мормоном завис наді мною,
малюючи ціль на спині мені біло і... -
ось уже постріл!
нема, мене вбито -
мене викрали в мене,
з буття мене витягли,
вклали у тлін, на віки...в забуття...
...нічого не знаю!
я - поспішаю!!!..
відчай у відчаю тістом зростає.
поспіх марнот, що затемнює зір,
згарок від згарища мрій залишає,
болісно димом задмухує в душу...
а там, в далині на вихолцях срібного сну
гойдається вітер - невільник стихій
звіює попіл з руїн моїх мрій,
сміється в обличчя моє закіптюжене
і язичищем могутнього дзвона
у дзвон колотає...
стривожений дзвоном на дзвін поспішаю...
спішу я...спішу...а навіщо?... - не знаю...