Поезія 2025

Сім гріхів

У ті часи, які вже змило океаном,
Шляхетний рід був первісних людей.
Жили собі, не знаючи обману,
І насолоджувались спокоєм ночей.

Дівчина в горах жила — чарівна квітка,
Сім пелюстків в руках тримала.
На ній була смертельна мітка,
Яка зривати їх забороняла.

Людська натура, серце чоловіка,
Прагне гостроти життя.
Не може без пригод він споконвіку —
Позбутись ладен навіть каяття.

Перший чоловік був Люцифером,
Який не стримався — зірвав.
І з'їв гординю, став безсмертним звіром,
Хоча ще вчора світло дарував.

Другою людиною був Левіафан —
Мітка йому заздрість дарувала.
Морське чудовисько, як пан,
Все на світі відбирало.

Сатана був добрий чоловік,
Йому дістався в спадок гнів.
Тепер він проклятий на вік —
Отруїть ще мільйон синів.

Кудрявий красень Бельфегор
Зірвав пелюстку лінощів.
Його не слухав Піфагор,
Хоч демон був один на тисячу.

Жадібність — Маммона гріх.
— Нащо ти поліз у гори?
Нам приніс до влади сміх,
Коли вийшов з-під покори.

Культурист був Вельзебуб,
Та коли гріха торкнувся,
Від обжерства втратив зуб,
Потовстів — в собі замкнувся.

Коли Асмодей побачив квітку —
Там вже був лиш пелюсток.
Він зірвав його десь в літку —
Похіть взяв, як той брелок.

Сім пелюсток — сім гріхів
Через демонів лунають.
Серце б'ється проти них,
Інколи й приймає.

Подобається

#1544 в Різне
#285 в Поезія

Відредаговано: 22.06.2025