Камадева й Раті

Камадева — Брахми син,
А можливо, й Вішни.
Побудую я з цеглин
Цю історію розкішну.
Бажання батько — Кама,
Він — творець кохання.
Життя — суцільна драма,
Повчання у мовчанні.
Весна — його провідниця,
Образ — лук з цукрової тростини.
Вся природа — в збудженні,
Стріли — з пелюстини.
Навіть блискавка і грім —
Це його рук справа.
Поєднав він їхній дім,
Щоб жили яскраво.
День без ночі не існує —
Це, як Кама з Раті.
В них бажанням все вібрує,
Насолода — їх симпатій.
Урівняють все творіння
З хаосу в порядок,
Покохають — і насіння
Залишать нам в спадок.
Їхня зустріч сталась
Не в моменті часу —
Це гармонія зізналась
У потребі гласу.
Кама — вітер, що несе насіння,
Та не знає, де проросте.
Раті — сад, його спасіння,
Зв’язок без випадковостей.
Це союз дзеркальних душ —
У коханні — вічна нота.
Вони перші, хто взяв куш,
Ті, хто втратив цноту.
Хаотичне прагнення —
Кама без своєї Раті,
А вона без нього — сенс,
Що не має статі.
Діалог у них священний —
Мова почуттів.
В них — енергія буремна,
Це натхнення трьох світів.
З роду дайтьїв — Таракасура,
Син Ваджранги та Ваджрангі,
Був могутнім й злим асурою
І загрозою у травні.
Ненароджений син Шиви
Таракасуру вбити мав,
Але Шива втратив Саті
Й в медитації втопав.
Камадева зі своєю Раті
Реінкарнацію знайшли Саті —
Відтепер ім’я Парваті.
У Шиви свято буде в хаті.
Він пронизаний коханням,
Що доставила стріла.
Його тіло затремтіло —
Парваті — споріднена душа.
Та за порушення медитації
Розлютився Руйнівник —
Безтілесні адаптації
Камі виписав на вік.
Камадеви дух святий
Втратив лук і стріли,
Простір розсікав земний,
Де поверхня збагряніла.
Раті, богиня насолоди, —
Наче сад без променя —
Блукала серед попелу,
Шукаючи знеболення.
Тепер — ночі без зірок,
А подих — згадка втрати.
Її сльоза — гирло річок,
Їй печалі не здолати.
Але вона надії не втрачала,
Бо серцю Ками бракувало.
До Шиви з благаннями помчала,
Адже вогнем у грудях пульсувало.
Шиви серце розтопила,
Відродив її бажання,
Підняли свої вітрила
І пірнули у кохання.
Любов — це сила, яку не видно,
Це дотик, тиша і весна.
Без неї жити було б огидно,
Без неї не було б і сна.
Камадева й Раті — вічність,
Що живе в наших серцях.
Вони навчили про циклічність —
Ми несемо її в очах... думках...
В ночах і на плечах,
Як вічну іскру у полях,
Солодку ніжність на губах,
Що береже Чумацький Шлях.