Палає для згорає Я

Корінням проросла поема ця в античність,
Заправляла божевіллям в ті часи величність.
Уся історія давно вже під культурним шаром ґрунту,
А я дивлюсь на зорі, римую шар — ділю по пункту.

Зевес-спокусник стрибав в орбіти квітів,
Він жінці Гері не довірив своїх звітів.
Прийшла година, і він знайшов троянду,
І покохав її — вмостились разом на веранду.

Ця історія спокусою з веранди почалася,
Як титаніда Лето — Зевсу піддалася.
У щирому коханні краса з величчю злились,
Аполлон і Артеміда у світ божий народились.

Хоч вони і близнюки, та історія про нього,
Він яскравий світлий Бог і карає строго.
Лук і стріли в арсеналі — це як смерть і кара,
Якщо ліри струни пестить, то зникає хмара.

Ти почуй мене, яскравий, і натхненням наділи,
Бо в поезії — твої найвеличніші стовпи.
Твоя музика лунає до сьогоднішнього дня,
І бажання не згорає, ритмом б’ють людські серця.

Аполлон всіх надихає й музику дарує,
Його, кохання оминає, наче хтось з нього глузує.
Гей, ви милостиві боги, що ж це робиться?
Серце в Аполлона рветься і коробиться.

Переміг Піфона юний й гордий Аполлон,
Ерота стрілу зневажив — закатав в бетон.
Помста — блюдо, що холодним подається...
Схоже, скоро Ерот зі світла посміється.

Стріла кохання пробила серце Аполлона,
До німфи Дафни линула його сльоза солона.
Та німфа вільною хотіла залишатися —
Втекла від Аполлона й надумала сховатися.

Але сховатись від променю яскравого,
Так само важко, як сховати серце від лукавого.
Щоб вільною лишитись, звернулась до Пенея —
Деревом лавровим стала… Ось його ідея.

Сльоза скотилась по божественним щокам,
Розбите серце не давало спокою його ночам.
Він листя лавру символом своїм вінчав,
Листок поклав до серця, щоб той ніколи не зів’яв.

А що поробиш? Така вже доля у поета.
Життя іде, поки Аїдова не вдариться комета.
Була дочка в троянського царя Пріама —
Кассандра звали, а Гекаба — це Кассандри мама.

Даровані були Кассандрі розум і краса,
Запали в душу Аполлона її врода і коса.
До всього цього він дарував пророче бачення —
Кассандра дар цей прийняла, і — до побачення.

Ах так? Тоді ніхто Кассандрі більше не повірить.
Розірвуть на частини скоро Трою дикі звірі.
Сталось так, як сказав розлючений Бог світла —
Більше Троя не кусала, повиривали їй всі ікла.

Наш герой, був сильно вражений невдачею,
Він жадав кохання, та панував його нестачею.
Узяв до рук він ліру — на променях заграв,
Створив строфу Земфіри, пізніше заспівав.

Та невдовзі закохався у дочку царя Флегія —
І у серці Аполлона заіскрилася надія.
З принцесою кохався, її звали Короніда,
Завагітніла принцеса — буде Зевес тепер дідом.

Ах, розбите серце… Не довго музика та грала —
Бачив білий ворон, як Короніда смертного кохала.
Розлютився не на жарт — і убив принцесу,
З лона сина він дістав і змінив адресу.

Сина Асклепія кентавру мудрому віддав,
Щоб Хірон його доглянув й мудрості навчав.
Аполлон зневірився в жіночій чистоті,
Тому прийняв він рішення палати в пустоті.

Потім Гіацинт, принц вродливий Спарти,
Кохався з Аполлоном — і це були не жарти.
Здається, що може статись між двома чоловіками?
А я скажу — ревнивий бог, який завідує вітрами.

Зефір між ними став фатальною стіною,
І диск, запущений у грі, був долею гіркою.
Пробита принца голова й умита музики сльозою…
Вітер курс змінив на завжди — смерть була німою.

Бога біль все не вщухає, та з’явився Кіпарис,
І не встояв Аполлон від його чарівних рис.
Закрутився їх роман — чистий, як роса на сонці, —
Не потраплять більш в капкан, з іншим Богом в гонці.

Щось богиня Тіхе відвернулась від поета,
Випадковість Кипариса вбила оленя-естета.
Олень цей дарован був Аполлоном юнакові,
Щоб юнак з ним зустрічав обрії ранкові.

Втрату цю не зміг стерпіти — попросився на той світ.
Аполлон не вбив кохання, а зробив із нього квіт.
Він свого прекрасного деревом зробив струнким,
Щоб на віки вічні пестить променем п’янким.

Славою увінчаний самотній одинак —
По небу колесить поет, оракул і співак.
Він палає для... але згорає його Я —
От яка поема про Бога-красеня.