Дампір

Народився син вампіра
В мить осади їх гнізда.
Шкіра була його сіра,
А в очах — людська іскра.

Напівкровка світ побачив —
Це надія кровопивць.
Та мисливець замаячив
І прибрав усіх убивць.

Він дампіра пожалів
І забрав з собою в дім.
Не послухав тих катів —
І вбивати не схотів.

Сина в ньому він плекав,
Дав ім’я — Сонцеслав.
Людську їжу готував,
Щоб той кров не куштував.

Напівкровка жив щасливо,
Доки крові не пізнав.
Коли загорілось в жилах, —
Безпорадно лютував.

Сред людей дампір зростав,
Полюбивши їхній лад.
Дочку коваля кохав,
Та в очах — гряде закат.

Він тримався, що є сили,
Та природу не побореш.
Думки хибні його крили:
Боже, що зі мною робиш?..

Кожне серце у селі
Запросило на обід.
Навіть дикі ті кролі
Не вгамують апетит.

Я збудую дім з соломи,
А вночі його спалю.
Знищу пагубні симптоми 
Та нікого я не аб’ю.

З понеділка на вівторок
Напівкровка в дім зайшов.
В мить поглинув його морок —
Спокій в полум’ї знайшов.

Дочка коваля Зорина
Кинулась до попелу:
Я ж без тебе згину,
Без тебе я знедолена...

Ну чому ти вирішив
Все за нас обох?..
Я тепер не знаю,
Чи є на світі Бог...

І з цим болем на очах
Впала на коліна.
Сльози градом по щоках —
Не солодка більш малина.

Змішався попіл зі сльозою,
І денний світ — вогнем яснів.
З золи злетіло щось грозою —
Це Фенікс з попелу зацвів.

Напівкровка Сонцеслав
Полум’ям прокляття змив.
Сльоза Зорини — як устав,
Який в пророцтві мав актив.

Дампір і донька коваля
Вінчались долею здавна.
Вони — як доказ не прихований,
Що злу далеко до добра.