Змісти

***

Таких як ти, обвітрених життям,

Із досвідом кохань і перетворень,

Шукає зморена, поетова душа,

В пориві ночі, для п’янких повторень.

В таких як ти, померли рани днів,

Такі глибокі, мов яри у полі

І хто до мене твої руки грів,

І хто розказував тобі про зорі?

В тобі одній, затихла таєна,

Чужа для світу зрад і порятунків

І рани згоєні болять, немов душа

Насмакувала різних хибних трунків.

І що мені з твоїм життям робить,

Коли мені його ти в дар приносиш,

Заплямувать, а чи допяну пить,

Чи покохать тебе як просиш…

У очі сині досхочу пірну,

Волоссям оточу себе і зникну.

Таку як ти боюся і люблю,

З такою у житті я певно схиблю!

***

Я хочу,

Щоб ти дивилась на мене так, як раніше,

Щоб відчувався подих, у твоїх очах

І спраглі без дотиків твої зіниці,

Палали й тонули у моїх руках.

Ти згадана тайна, безмежна криниця,

Мого нетерпіння погасла зоря,

Цілую я руки твої й ніжні рухи,

Голублять навіки дарований шанс.

Не завжди навічно, нам разом любити,

Не вік нам мірило любові,

Та все ж,

Обійми мої і ніжність мов птиця,

Колише свідомість і стримує час.

***

Не йми чуткам, вони німі

Вони облиті самотою

Вони мов прірва у землі

Лише лякають пустотою

Не вір мені коли мовчу

Не вір мені коли благаю

Я лиш тебе одну люблю

Коли молитву промовляю

Не плач у слід, не бий в набат

Пожежа лиш в душі, ти ж знаєш

Ти вір, як зацвіте наш сад

Відчуєш ти, що знов кохаєш...

***

Моя натхненність тобою загасла, мов від вітру свіча,

Моє життя повільно входить у коло святого тремтіння

І коли на небі погаснуть зорі, а слова досягнуть дна

Я тоді відчую, як бракує мені твого розуміння.

І без болю відчути не вийде яскраве життя,

Що наповнює кожен мій день додатковим змістом,

Де твоя правота не для того, щоб вбить почуття

А для того, щоб не блукати одиноко самотнім містом.

Розуміти надалі безмежність твоїх очей,

І ту всю чорноту, що на мене без тебе находить.

Я шалено чекаю наших безмежних ночей

І те щастя, що з тобою в ті ночі до мене приходить...

***

Старі вірші і ти у них ще є

Чи образом, чи дотиком, чи римою

А ти тоді була мені єдиною

В моїх думках була й в моїм житті

Старі вірші запилені й прості

Без різних там умов чи досвіду

Із чітким розумінням простору

Із полум'ям кохання у мені

Старі вірші мов рани по душі

У них є ти і я безмеж кохаю...

Якби ж я знав, як нас життя зімне

Якби ж я знав, яким я мертвим стану...

Старі вірші як рани на душі

Як вітер в голові, мов квіти в полі

Розкинулися в зошиті вони

Вірші із початків моєї долі...

***

І не біль мене лякає

Коли я згадую твої очі

А та замкненість простору

Надлом у душі

Коли двері відкриті

Але не має доступу

Коли дні доступні

А життя чомусь ні

Коли повітря, як желе

І зовсім не прозоре

А чорне мов пожежі дим

І вийти на зовні було б не погано

Але вийти не дозволяє сплін

Але вийти не дозволяє твій стан

Він на грані смерті твоїх зізнань

Ти тікаєш проте на місці стоїш

І гортаєш альбом своїх кохань

Я лиш один з багатьох

Кому забракло повітря

Я один із тих

Що пішов в небуття

Хоч двері відкриті

Я в них не проникну

Бо двері ті

То твоя душа...

***

Нема свічі, яка б вказала шлях

Нема вогню, вогонь давно зачах

Нема сердець у грудях лиш діра

Вона вінець, вінець мого життя

Нема доріг, якими б я не йшов

Немає слів, які немов би шов

Діру зашили серця де нема

Діра б тоді лиш пусткою була

І може жив би, може б і співав

Можливо навіть пусткою кохав

Можливо мав би шанс простить себе

Та замість серця дірка в грудях є.

***

Твої зелені, дивовижно сердиті очі

Викликають у мене посмішку, як промови президентів,

Як їхнє спотворене бачення абсолютно звичних предметів,

І як твоє зрозуміле небажання закінчення ночі...

Твої зелені очі, мов твої незбагненні вчинки,

Як от бажання проїхатися на останньому трамваї

І дивлячись у вечірнє місто складати есеї

Про те, що кондуктор - це заблуклий геній.

Тобі, з твоїми зеленими очима,

У яких усе життя майбутніх поколінь

Надто легко розпочати розмову із кондуктором,

Що жив на грані віків.

Ти легко йому розкажеш про себе

Назвеш його сповідником

І жоден священик у грішному світі

Не чув більш щирої ісповеді.

Але ти не бачиш своїми очима,

Що зеленіші за травневий сад,

Що кондуктор, справді заблуклий геній, не чує тебе,

Він думає, що ж у житті не так.

Що різні світи наклались на сьогодення

І знищують звичний уклад

Життя, що кровить від збагнення

І помирає від власних завад...