А за вікном — майже весна,
Сиджу одна в кімнаті світлій,
Ця мить — нікого, ні душа,
Я сам на сам із яблунь цвітом.
Домівка дідусевих строф,
І пиріжків бабусі й мами,
І татових смішних байок,
Мого дитинства — сонця брами.
Аж сонце пробиває скрізь:
Попідвіконню, на підлозі.
Ну як забути слушну мить?
Іду на двір, я вже в дорозі.
Я коридорами пройду,
І двері врешті відчиняю,
А почуття всі пропадуть,
І я лиш їх запам’ятаю…
Відредаговано: 13.03.2025